Розділ 6.

«Випадкова суперниця»

Кіра з’явилася в їхньому житті не як ураган.

Вона увійшла, як холодний вітер, що повільно проходить під шкірою — непомітно, але залишає після себе тремтіння.

Юлія сиділа в коридорі біля автомату з кавою, коли почула знайомий сміх.

Його сміх.

Низький. Легкий. Той, від якого всередині завжди щось переверталося.

Вона підняла очі.

Артем стояв біля вікна.

А поруч — вона.

Висока. Струнка. Дорогий плащ. Ідеальний макіяж. Волосся, що спадало хвилями, як у рекламі шампуню. Кіра.

Вони стояли занадто близько.

Занадто.

Юлія відчула, як у грудях щось стислося.

— Так, я все організую, — усміхнулася Кіра, торкнувшись його руки. — Ти ж знаєш, я за тебе завжди.

— Знаю, — спокійно відповів Артем.

Юлія різко зробила ковток кави.

Гірка.
Як і відчуття всередині.

Марина нахилилася до неї:

— Оце вона та Кіра?

— Ага.

— Гарна.

— Дуже, — рівно відповіла Юлія.

Її пальці тремтіли, але усмішка на обличчі була ідеальною.

Вона не дозволить нікому побачити, що їй боляче.

Кіра побачила Юлію майже одразу.

Погляд — швидкий. Оціночний. Посмішка — ввічлива.

Вона підійшла.

— Ти ж Юлія? — солодко спитала вона.

— А ти Кіра, — так само солодко відповіла Юля.

— Нарешті познайомилися. Я стільки чула про тебе.

— Уявляю, — Юлія зробила ковток кави. — Лише хороше, сподіваюсь?

— Звісно. — Кіра усміхнулася Артему. — Ти ж тепер під наглядом.

— Мені здається, я завжди був, — спокійно кинув він.

Юлія нічого не сказала.

Хоча кожне слово різало.

— Ти ж знаєш, — продовжила Кіра, — ми з Артемом разом ще з часів його перших турнірів. Я бачила всі його перемоги. І всі падіння.

Вона сказала це спеціально.

Юлія відчула укол.

— Це так мило, — з легкою усмішкою відповіла вона. — Мати поряд таку віддану піар-менеджерку.

Кіра ледь помітно примружилась.

— Ми більше, ніж просто робота.

Тиша між ними заграла електрикою.

Артем кинув короткий погляд на Юлю.

— Кіро, я зараз зайнятий.

— Звісно, — вона повільно відійшла. — Але сьогодні ввечері ми ж маємо зустріч?

Юлія завмерла.

— Я подзвоню, — сказав він.

Кіра посміхнулася й пішла коридором.

Юлія стояла рівно.

Спокійно.

Ніби її щойно не вдарили чимось гострим під серце.

— Ти нічого не хочеш мене спитати? — тихо сказав Артем.

— Про що? — вона підняла брову.

— Про Кіру.

— А навіщо? — знизала плечима Юлія. — Вона ж тобі не чужа. І не моя справа.

Він уважно дивився на неї.

— Тобі байдуже?

Юлія усміхнулась.

Ідеально.

— Абсолютно.

Її серце в цей момент розсипалося на друзки.

— Тоді добре, — сухо сказав він. — Бо я сьогодні зайнятий.

— Чудово, — так само рівно відповіла вона. — У мене теж є справи.

Вона розвернулася й пішла.

З високою спиною.
Рівним кроком.
І порожнечею всередині.

Лише в туалеті, за зачиненими дверима, вона дозволила собі видихнути.

Спертися лобом об холодну плитку.

— Це не по-справжньому… — прошепотіла вона. — Це просто угода…

Але сльози все одно покотилися.

Ввечері Артем дійсно поїхав.

Юлія сиділа в квартирі одна.

Ялинка горіла гірляндою.

Її телефон мовчав.

А всередині вперше стало по-справжньому самотньо.

І вона ще не знала, що ця «випадкова суперниця»
— лише початок справжньої боротьби.

---