Розділ 4.

«Один диван на двох»

Коли за батьками Артема зачинилися двері, у квартирі запанувала така тиша, ніби після урагану.

Юлія стояла посеред вітальні, ще тримаючи в руках чашку з давно холодною кавою.

— Я… жива? — тихо спитала вона.

Артем повільно опустився на диван.

— Фізично — так.

Вона теж сіла. З іншого кінця.

Метр дистанції.
І кілометр напруги між ними.

— Твоя мама… — Юлія ковтнула. — Вона мене обмацала.

— Це знак прийняття в сім’ю.

— Вона сказала про онуків, Артеме!

— Вона наперед любить.

Юлія схрестила руки.

— Ти знав, що вони такі?!

— Я попереджав — стихійне лихо.

Вона нервово засміялася.

— Вони повірили?

Артем глянув на неї повільно, уважно.

— Після того поцілунку — ще й як.

Юлія відвела погляд.

Поцілунок.

Він досі палив її губи фантомним теплом.

— Це був… елемент вистави, — швидко сказала вона.

— Ага.

— І нічого більше.

— Звісно.

Вони замовкли.

Годинник на стіні цокав занадто голосно.

— Ти де спатимеш? — спитала Юлія, не дивлячись на нього.

— У спальні.

— Тоді я на дивані.

— Ні.

— Чому?

— Бо диван — мій.

Вона підняла брову.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Ти хокеїст, у тебе м’язів на два дивани, — вона тицьнула йому в груди пальцем. — А я — тендітна студентка!

— Окей. — Він піднявся. — Тоді один диван. На двох.

Юлія задихнулась.

— ЩО?!

— Варіант «спати разом у ліжку» ти точно не приймеш, — спокійно сказав він. — Лишився диван.

— Артем…

— Ми фейкова пара, пам’ятаєш?

— Фейкова! Не реальна!

— А батьки можуть з’явитися будь-коли. Камера в під’їзді. Сусіди. Ризик.

— О боже…

— Якщо будемо чесні — це навіть безпечніше.

— Для кого?!

— Для нас обох.

Вона мовчала довгих п’ять секунд.

Потім зітхнула:

— Добре. Але між нами буде подушка.

— Дві.

— Три.

— А ти агресивна.

— А ти занадто спокійний!

---

Світло вимкнули.
У вітальні залишився тільки тьмяний блиск гірлянди з ялинки.

Вони лежали спинами один до одного. Між ними — стіна з подушок.

Юлія не могла заснути.

Вона відчувала його. Тепло його тіла. Його дихання. Його запах.

— Ти не спиш, — тихо сказав він.

— Ти теж.

— Бо ти сопиш, як сердите кошеня.

— Я хвилююсь!

— Чому?

— Бо я в квартирі з чоловіком, якого пів університету хоче… і я не знаю, чи виживу до ранку.

Він тихо засміявся.

— А ти ревнуєш?

— Що?!

— Ти сказала — «пів університету».

Юлія повернулася до нього обличчям.

— Я констатую факт!

— Угу.

— І взагалі… сьогодні в тебе в телефоні висвітилася якась «Кіра».

Він теж повернувся.

— Ти лазила в моєму телефоні?!

— Він засвітився! Сам!

— Кіра — піар-менеджер.

— А писала вона «цілую»?

— Вона так зі всіма пише.

— ЗІ МНОЮ Б НЕ ПРОЙШЛО!

Він розсміявся голосно.

— Ти знову ревнуєш.

— Я НЕ ревную!

— Тоді чому ти червона?

— Бо ти хам!

Вони дивилися одне на одного в напівтемряві.

Між ними було сантиметри.

— Юлю… — тихо промовив він.

— Що?

— Це небезпечна гра.

— Я знаю.

— Ми можемо не встигнути зупинитися.

— Ми повинні зупинитися.

— Так.

Він повільно прибрав одну подушку.

Вона не прибрала.

— Артем…

— Я просто хочу зрозуміти…

Він нахилився ближче.

Вона відчула його подих.

Серце билося, як перед стартом марафону.

— Що ти хочеш зрозуміти?..

— Чи цей поцілунок був випадковим.

Він торкнувся її губ.

Ледь-ледь.

Вона затремтіла.

І… відсторонилася.

— Стоп.

Він завмер.

— Це вже не гра, — прошепотіла вона.

— Ти боїшся?

— Так.

— Мене?

— Себе.

Тиша між ними стала густою, як снігопад.

Він повільно відвернувся.

— Спи, Юлю.

Вона лежала з відкритими очима, притискаючи до грудей подушку.

І думала тільки про одне:

вони обоє вже програють цю гру.

---