Розділ 2.

«Шалене рішення»

Юлія стояла посеред чужої квартири з валізою, як злочинець на місці злочину… тільки без злочину. Поки що.

— Ти впевнена, що він не повернеться?.. — тихо спитала вона у слухавку.

— Сто відсотків! Він у Львові на зборах! — впевнено відповіла Марина. — Максимум через три тижні. У тебе повно часу!

— Три тижні — це не «пару днів», Марин…

— Ну я трошки применшила, щоб не лякати 🙃

Юлія важко зітхнула й повільно пройшлася квартирою. Світла, простора, з панорамними вікнами, з яких відкривався зимовий Київ — у вогнях, снігу й святковому блиску.

— Він точно багатий… — прошепотіла вона, торкнувшись білосніжної кухонної стійки.

— Не багатий. Він знаменитий, — гордо сказала Марина. — Хокейна зірка. Половина дівчат універу за нього моляться.

Юлія ледь не впустила телефон.

— ЩО?!

— Ну… тепер уже пізно. Ключі в тебе. Все, мені на пару, па-па!

Зв’язок обірвався.

— Я вб’ю тебе… але пізніше… — прошепотіла Юля.

Вона швидко роззирнулася, відчула запах дорогого парфуму в повітрі, зняла пальто й обережно присіла на край дивана.

— Ти просто тут трохи поживеш. Спокійно. Він далеко. Все під контролем, — заспокоювала вона сама себе.

🔑 КЛАЦ.

Двері.

Юлія підскочила так, ніби під нею вибухнула петарда.

— Ні… ні-ні-ні… — прошепотіла вона, повільно обертаючись.

Двері відчинилися.

На порозі стояв він.

Високий. Спортивний. У чорній куртці, з сумкою через плече, з легким неголінням і поглядом, від якого в дівчат по універу напевно відключався розум.

— Ти хто? — холодно спитав він.

Юлія проковтнула повітря.

— Я… е-е-е… — паніка била по горлу. — Я — Юлія.

— Прекрасно. А тепер поясни, Юліє, чому ти стоїш посеред моєї квартири?

— Та-а-а-ак… ситуація трішки вийшла з-під контролю…

— Ти зламала замок?

— Ні!

— Влізла через балкон?

— Теж ні!

— Тоді чому ти тут?

Юлія випалила на одному подиху:

— Мене виселили, бабуся, Польща, донька, Новий рік, мороз, я без дому, мені дали ключі, мені казали, що вас НЕ БУДЕ!

Артем мовчки дивився на неї кілька секунд.

Потім повільно зняв куртку.

— Моє ім’я — Артем. І я дуже не люблю, коли в моєму домі з’являються незнайомки без попередження.

— Я теж не в захваті! — випалила Юля. — Я розраховувала на порожню квартиру, а не на спортивного Бетмена!

— Кого?

— Неважливо!

Він зітхнув і важко сперся на стійку.

— У тебе є година, щоб забрати речі.

Юлія поблідла.

— Куди я піду?.. За годину?

Тиша зависла між ними.

Він подивився у вікно, на засніжений Київ.

Потім знову на неї.

І раптом промовив:

— Є один варіант.

— Я слухаю так уважно, що аж боюся.

— Мої батьки приїжджають завтра.

— Співчуваю.

— Вони думають, що я ловелас, який живе одним днем.

— А хіба ні?

— Юліє…

— Мовчу!

— Вони хочуть бачити біля мене серйозну дівчину. І якщо я приведу тебе, вони заспокояться.

Юлія кліпнула.

— Перепрошую… ви пропонуєте мені прикидатися вашою дівчиною?

— Саме так.

— Щоб обдурити батьків?

— Саме так.

— І це, по-вашому, нормально?

— Абсолютно ні. Але це працює.

Юлія нервово засміялась.

— І що я з цього матиму?

Артем підійшов ближче. Занадто близько.

— Ти живеш тут… до Нового року.

Її серце пропустило удар.

— А потім?

— Потім… ти з’їжджаєш. І ми забуваємо одне одного.

Вона дивилася йому в очі.

І вперше відчула не страх.

А іскру.

— Добре, — сказала вона.

— Добре? — здивувався він.

— Але з умовами!
Я не буду «дівчиною на повідку».
Я не сплю з тобою.
І ти не командуєш мною.

Він усміхнувся краєм губ.

— А що, якщо я не зможу втриматися?

Юлія нахабно підійшла ще ближче.

— Тоді це будуть твої проблеми, хокеїсте.

І саме в цю мить між ними злетіла перша іскра, яка згодом перетвориться на справжній вогонь.

---