Молитва

Швидко спустившись сходами, я опинилася на одному з шести кам'яних причалів. Барка, яку я видивилася ще здалеку, була меншою від інших і мала лише одну каюту – посередині. Але головним був символ схожий на те, як діти малюють будиночок, видряпаний на борту. Вітер. Точно такий був і на квитку, що знаходився в купленій на базарі книзі. Я не планувала скористатися ним ще два дні тому. Але не могла дозволити собі не мати запасного плану на такий випадок, як зараз.

Про такий спосіб втечі я підслухала серед новоприбулих невісток минулого літа. Безумовно, раз кожна з них знаходилася в Єргу, їм так і не вдалося втекти. Але я намотала на вус. Згодом ненароком запитала про те як дістати квиток. Якби дівчата були розумніші здали б мене батькові, за непогану винагороду. Але цього не сталося.

Можливо їм стало мене просто шкода.

- Тут хтось є?

Запитала я, перескочивши через високу пруг барки на палубу. Судно розгойдувалося, і мені варто було чималих зусиль утриматися на ногах. Але відповіді не було.

- Агов!

Короткий обхід підтвердив, барка пустувала, якщо не рахувати кількох ящиків із вантажем на носі.

- І що тепер? - запитала я сама себе.

І за мить почула звук мушкетного заряду, за спиною.

- Хто ти така?

Я обернулася максимально повільно з піднятими руками, щоб ненароком не спровокувати постріл. На іншому кінці мушкета був чоловік не набагато старший за п'ятдесят, високий і жилястий.

- Ви господар цього судна, пане? - запитала я вічливо.

- Я, - п'яним голосом заявив чоловік.

Срань.

П'яний чоловік із зарядженим мушкетом спрямованим прямо на мою голову. Чи може бути гірше?

Я не впевнена, чи хочу знати відповідь.

- У мене є квиток, - щоб довести слова ділом я потяглася до захованої в сорочці кишені. Чоловік смикнувся разом зі мною і на мить я справді вирішила що він вистрілить. Але залп не пішов. Під пильним поглядом я витягла пом'ятий папірець і простягла вперед.

Чужі пальці вирвали його з моїх рук так різко, що я ледь не похитнулася і впала за борт.

- Могла б так одразу й сказати, - сказав чоловік, розглянувши квиток, потім склав його і засунув собі в кишеню. - Сховайся десь на борту, ми вирушимо на світанку.

Світанок це дуже пізно.

- Чому не зараз?

- Ти не єдина, хто хоче втекти, - відповів чоловік, йдучи знову в морок ночі.

Гідна відповідь нічого не скажеш.

Недовго думаючи я наслідуючи пораді\наказу, почала шукати очима місце де можна було б сховатися. З моїм кольором шкіри й волосся не складно було злитися в темряві, але ритуальна сорочка, крохмально біла, сильно виділялася. Зняти її й залишитись в тому в чому мати народила я також не наважилася. Темних тканин, щоб прикріпитися, на борту не знайшлося. Каюта була закрита. Залишалися лише ящики.

Я сховалася у найбільшому ящику серед всіх що знаходилися на носі барки. Попередньо виклавши звідти книги. Місця мені тільки тут вистачало. Ноги занімили вже за пів години. І кожна наступна година неймовірно мучила в очікуванні. Але я продовжувала чекати, не ризикуючи висунути носа. Навіть не рухаючись. Видаючи себе лише плутаним диханням. Через що повітря в ящику швидко стало спекотним і спертим.

Я напружувала слух, намагалася вловити хоч якісь звуки за межами моєї спекотної, тісної нори. Але його не було. На причал навіть музика не долинала. Абсолютна тиша.

І це лякало. Інтуїція волала, що далі сидіти тут не можна. Потрібно вибиратися звідси й тікати. Обережно вилізти назовні і якнайшвидше бігти вглиб міста, лісу, пірнути в річку, не важливо, тільки не залишатися тут. Потрібно бігти. Бігти, благаючи Предка, щоб не нарватися ні на кого.

Легко сказати – бігти. Я ворухнула ногами, і в них вп'ялися сотні крихітних голочок.

Навколо – тиша. Жодного звуку.

Ні, я не можу дозволити страху отруювати мою кров. Адже якщо мене зловлять, це буде кінець. Я позбавила бистрицького отамана ока. Усвідомлення вчиненого приходить повільно. Я позбавила бистрицького отамана ока! Краще смерть, ніж попасти знову до його рук.

Палуба хитнулася, дерев'яний борт скрипнув. Я завмерла, прислухалася. Хтось прийшов.

Щось не так, щось не так, щось не так, - шепотіло все всередині.

- Де вона?

Знайомий голос. Ойнурець. Альк.

Трясця.

Кроки стали ближчими.

«Біжи звідси! – нашіптував мені внутрішній голосок. - Біжи! Біжи!»

Але як? І куди?

- Тобі сподобалася твоя маленька подорож, змійко? – промовив чоловік, відкрив кришку ящика. - Сподіваюся що так, бо воно добігло кінця.

- Як ти мене знайшов? - Запитала я оторопіло.

- Не твого розуму справа? - Відповів ойнурець витягаючи мене за руку з укриття.

Від сильної хватки занила рука, я намагалася вирватись, але безрезультатно. Коли мене витягнули на борт я відчула що ноги відмовляються ходити. Тільки не це.

Погляд судомно метався на всі боки. Їх було шестеро. Майже всі у формі. Чотири вартових, всі ойнурці, Альк, останній, господар судна. Чоловік стояв осторонь він нас, перераховуючи марки.

Зрадник.

Хоча чого я чекала від контрабандиста?

Дурепа.

- Панове, благою не забрудніть підлогу, - вкрай ввічливо промовив чоловік, але помітивши направлені на нього погляди сторопів. Явно відчувши смерть, що витала над ним. – Я не хотів вас образити…

- Ви й не образили пане, - відповів йому Альк перш ніж прострілити чоловікові голову. – Контрабанда в Гасині є не законною. Особливо крадене майном, князя.

Мертве тіло рухнуло на землю, перечепившись через борт і впала в воду. Судно хитнулася.

Срань.

Чому він сказав князя? Не княжича?

Він теж за мною полює?

- Тепер щодо тебе, - промовив Альк обернувшись в мій бік. Я досі лежала на палубі. Ноги відмовлялися слухати. – У нас є наказ від князя Світовида.

- Наказ? – пошепки спитала я.

Думай, – вимагав голосок. – Думай. Не здавайся.