Квітка

Це не може бути правдою.

Це не може бути правдою.

Будь ласка...

будь ласка...

Я беззвучно ворушила губами, під водою, наче вимовляючи мантру, мов молитву... яку ніколи ніхто не почує.

Постріл був такий гучний, що у вухах задзвеніло.

Я, відштовхнувшись від дна, виринула, відразу відпльовуючи й намагаючись знову не піти під воду.

Різкий сплеск позаду.

Я обертаюсь і застигаю. За відчуттями власне серце розкрилося і впало на дно.

Зелені, голодні та злі.

Очі в очі.

Назар! Декілька миттєвостей і він пірнає.

Трясця!

Інстинктивно я поплила у бік берега, щосили. Благо, недалеко і неглибоко. І зовсім скоро я вже відчувала під ногами ґрунт. Однак це процес не прискорив. Течія була така ж сильна. Пересуватися було тяжко. І чим ближче я підбиралася до берега, тим важче було тягти себе. Мокра сорочка здавалася тягарем що тягне до землі.

Руків'я кинджала міцно стиснуте рукою була єдиною ниточкою що дозволяв не заклякнути від страху.

Берег!

Я побігла так швидко, як тільки могла. Я бігла так, що у вухах від вітру свистіло.

Ще ніколи в житті мені не було так відчайдушно страшно...

А як інакше? Не йти ж у розвалку, коли позаду мчить розпалений звір.

Ліс!

Дерева на іншому березі росли так високо, що їхні гілки за відчуттями зупинялись біля самого неба.

Зараз головне пірнути кудись, ямку, чи норку та хоч на дерево залізти, де Назар мене не дістане.

Протримаються до півночі, а вже після…

Мої ноги налилися свинцем, але я так само вперто продовжувала бігти.

Шалено хотілося обернутися і подивитися, зрозуміти, на якій відстані я від Назара, але не можна. Чи поспішили інші, за нами, мов пташина зграя, або залишилися далеко позаду? Не можна! Не можна!

Назар біг позаду, я знала це точно. Я чула тупіт його ніг, тяжке дихання. Напевно, спеціально мовчав, щоб я не витримала і обернулася.

Але я трималася. Тепер треба було думати, куди бігти, де можна сховатись.

Я йшла далі й далі від проклятого берега. Глибше в ліс.

Перестрибнула через товстий сосновий сук, але недостатньо високо - спідниця рветься з тріском, я майже падаю. Трохи сповільнюючись і зменшуючи швидкість, на мить, ніби забувши, про смертельну небезпеку.

Даремно... Шумне дихання стало ближчим. Навіть страшно уявити, наскільки. Проти волі виникло відчуття, що Назар біг, притулившись до моєї спини, гарячими грудьми й сипло дихав в саме вухо. Я мчала вниз по схилу. Аби не впасти. Аби тільки з розмаху не врізатися в дерево і не шмякнутися об валун. Швидше б опинитися на рівній землі.

Бігти вже не було сил.

Зародилася ганебна думка, зробити навпаки, дійсно впасти на траву і благати про помилування. Скиглити, чіпляючись за ноги й віддатись на милість найсильнішому, адже так буде правильно. Більшості дівчат в цю ніч через це доведеться пройти.

Підкориться.

Все моє життя було підпорядковане цьому дню — дню, коли я впізнаю ім'я свого чоловіка і присягнуся богам, навіки, у всьому слухатися його і ніколи йому не суперечити. Бути доброю дружиною.

Я з останніх сил рвонула вперед і в голову приходить чітке усвідомлення що краще вже смерть, ніж таке життя. Назар не відставав. Ну, звичайно, не дивно, він у чудовій формі. І не ловив він мене спеціально. Просто вів – не далеко, не надто близько. Як хижак що заганяє дичину. Може, з самого початку, не варто було тікати? Раптом уся ця біганина навпаки розбурхала вовка?

Він зараз нагуляє апетит.

Чекаючи слушний момент, коли жертва, видихнеться і сама звалиться, а потім не буде чинити опір. Розважливий виродок! Яка ж я дурепа! Дурепа!

Пізно думати. Зараз і тільки зараз є можливість втекти.

Зневірившись, я роблю так, як не варто було б у таких випадках - кидаюся до дерева, ноги мокрі від води впереміш із брудом, на гілках ковзають, але мені поки що вистачає сил утриматися. На що тільки не підеш від страху.

До вух долинає вовчий рик, я з ще більшим зусиллям ривок за ривком забираюся все вище.

Але я не сміла розсіювати увагу. Піднявшись досить високо, сідаю на гілку, хапаю повітря ротом, і обвиває руками та ногами холодний стовбур здається дуба. Трясця твоїй матері, знову дуб! Це якесь знущання! Але, зараз не час, розсіювати увагу. Нині це було особливо небезпечно. Адже коли під стовбуром з'являється Назар, рідкісними гілками, що дозволяють його серед листя розглянути, ми дивимося один на одного, довго. Єдина надія, що він не чує, як гуркоче моє серце.

— Злазь.

Це було єдине слово, яке він промовив вимогливим і владним голосом. Обіймаючи однією рукою свої плечі, намагаючись заспокоїти серцебиття, а іншою стовбур, я активно махаю головою.

— Ні.

— Тоді стрибай, - стоїть на своєму Назар, оголений, але зовсім не збентежений, широко розставивши руки. - Я зловлю.

Пропозиція гівно.

Тепер зрозуміло чому рикарі, торгують своєю силою, а не любим іншим товаром. Гола дупа і те, що бовтається спереду, які мені зараз, з дерева, так і три дні тому в лісі, чудово видно, не заохочують ні до ведення розмови, ні до погодження на Назарову пропозицію.

Власне життя мені подобається більше.

— Вужі не лазять по деревах, наче білки. Не ганьби честь свого роду.

Ось на що, а на честь свого роду, особливо зараз, мені точно срати з високого дерева. Я вперто продовжую мовчати.

— Я зараз сам піднімуся.

Це не погроза, а попередження. Назар підбирається до дерева вже маючи намір видертися в гору.

— Вужі не лазять по деревах, а вовки виходить в цьому мастаки, - шиплю я в розпачі, забираючи одну руку від дерева, щоб прибирати прилиплі до чола пасма волосся і мало не втрачаю рівновагу, ковзаючи дупою вниз по гілці. Нігті якими я хапаюся назад за стовбур, нещадно ламаються.

Внизу Назар завмирає.

Гілка під моєю дупою тріскається. Я встигаю тільки скрикнути й подряпати долоню об тверду кору, в ще одній спробі вхопитися. Триклятий дуб! Та щоб ти діждав як я виживу, повернусь, і спалю тебе до кореня!