Гарбуз

Я приспала до обіду. І хоч сон був тривалий, я почувала себе стомленою. Проте не так, як буває коли думаєш, що в житті з ліжка не встанеш і спатимеш, спатимеш, спатимемо до нескінченності. А так, коли в душі ниє тривога і від чогось серце болить, але ти все одно спускаєшся вниз і прямуєш до саду. Чому туди? Не знаю. Просто хочеться.

Там травичка й сонечко що ще потрібно вужу щоб бути щасливим?

Але перед тим як залишити кімнату, зачинивши за собою двері, очі помічають щось чого коли я засинала в ній не було. На підвіконня у невеликій вазі три білі лілеї. Як дві краплі води схожі на ту, що я втратила позаминулого вечора на базарі. Символ чистоти та непорочність. Те що для дівки що вела свій рід від сина Чорнобога та богині-пряхи.

Я фиркнула, переступивши поріг.

Мене аж ніяк не здивувало, що Мар’ян уже сидів в саду, бо інакше й бути не могло! Розвалившись на траві під вишнею, брати коротають час, нудьгуючи від вимушеного неробства. Поруч із ним сидів, як вірний своїй парі черевик, Боян.

Підійшовши ближче я помітила як тісно стиснуті губи, обох, а руки зайняті вириванням, викручуванням, шматка за шматком, ні в чому не винної травки. Чекання всіх, кому тимчасово довелося жити в цьому будинку, було аж ніяк не святковим, а напруженим. Це об’єднувало схоже нас всіх.

Побачивши мене здалеку, Боян, кивнув у бік трави по сусідству. Не дуже якесь чемне запрошення, проте… я сіла.

— Думаєш вона прийме мої квіти? – спитала Мар'ян у Бояна. Тепер я помітила, що в руках у нього била зовсім не трава. Волошки.

Візьму на себе сміливість припустити, що вони призначалися Сіяні.

— Швидше ні, чим так, – Боян позіхнув, жмурячись від сонця. - Особливо якщо княжич піднесе їй не польові бур'яни, а щось вирощене садівниками зі столиці.

— Насрав у торбу та й ся гонорує, що в ньому взагалі знайшли всі дівки? - Мар'ян підскочивши сів, але щойно його сірі очі зіткнулися з моїми, здивовано відсахнувся. Мабуть, до цього моїх кроків він не чув. - Сестричко, вибач.

В моєму обличчі нічого не змінилося. Я лише кивнула, не бажаючи втручалася в розмову. Мені вистачало своїх думок. І тривог. Я намагалася відгородитися від усього, але поки що у мене погано виходило.

Сподіваюся в шлюбі з отаманом ти будеш нещасна.

— Та в нього морда ж гарна, - відповів Баян.

Бачать Прядки, це було ще слабо сказано.

— Така гарна у нього морда, як на виворіт, сраки! - Огризнувся молодший брат, але після змовк. - А це ще хто?

Одночасно з Баяном ми прослідкували за його поглядом. На порозі дому Ластівки стояв людський хлопець.

Невисокий, але міцно складний, цілком миловидний, і схоже дуже безстрашний, раз вирішив відвідати окупований вужами будинок. Або до непристойного дурний. Що часто бувало двома гранями однієї медалі. Обличчя я на жаль не бачила - тільки блиск зубів усміхненого рота.

Однією рукою він постукав у двері. В другий я помітила квіти.

Я протяжно зітхнула. І все ж дурний як ціп.

Трохи згодом двері відчинилися, на порозі з'явився Млад.

— А можете позвати вашу сестру, я приніс їй квітку, для вінка.

Його голос і трохи збентежену інтонацію ми почули чітко. До дверей було зовсім недалеко – від сили метрів з двадцять. Якби не густота гілок у гай, і вроджене вміння приховуватися, хлопець би нас помітив.

Від того, що Мар'ян з Баяном, наче хижаки, які передчувають полювання переглянулись, у мене закотилися очі.

Не ставши дочекатися вистави, я плюхнулася на прогріту сонцем траву. Вирішивши, що мені буде достатньо і того, що я почую.

— Сестру, на жаль не можу, - голос Млада був неупереджений і серйозний. - ЇЇ сьогодні зранку згубила хворь. Але якщо хочеш можу покликати будь-кого з братів, їм теж подобаються квіти.

Мар'ян присунув, у потугах стримати сміх. У голосі юнака прозирнув жах:

— Згубила! Як це згубила ?

Тепер я згадала, що ми бачилися раніше, вчора на святі. І навіть разом танцювали. Пам'ятаю тоді він здався мені цілком приємним хлопцем. Дуже шкода.

— Суницею подавилась, таке горе, - різко відповів Млад, навіть не намагаючись зобразити у своїй промові, і натякає на те саме горе.

— Мені дуже жаль...

Голос хлопця здригнувся. Я підвелася на лікті, щоб глянути на нього хоч би оком. Від того натхнення, з яким він прийшов, не залишилося і сліду. Плечі опустилися, на обличчі читався щирий сум.

Мої брати вмію бути жорстокими.

— Навзаєм, бувай.

Млад голосно зачинив перед самим носом мого залицяльника, двері.

Можливо пізніше він здогадається що ці негідник, просто по злому з нього пожартував. Але це буде пізніше, а зараз він з так само опущеною головою і плечима, прямує геть.

Хоч квіти не викидає. Це вірно. Не підійшли одній, прийме інша.

— Вітаю тебе з шостим гарбузом сестричко, - промовив Мар’ян. Промені сонця, що пробивалися крізь гілки вишні, густо усіяні червоненькими кулька, робили його чорне волосся плямистим.

У мене поповзли вверх брови.

— Шостим?

— Поки ти спала Млад відганяв твоїх можливих женихів не покладаючи рук.

Я знов опускаюся на траву, жадібно вбираючи промені сонця, шкірою. Купаючись в жаровні. Від спогаду, що в надії нас знову зблизити з княжичем, тітки нас лякали Полудницею, на обличчі проступає усмішка. Двері знову відчинилися. Млад спіймавши нас трьох поглядом, підзиваючи махає рукою. Мар'ян із Бояном показали на себе пальцями. Я майже чула їхнє уявне питання: «Ми?». Відповідь прийшла негайно, Млад помахав головою, і вказав пальцем саме на мене. «Ні, тільки вона».

Закинувши голову, я глибоко вдихнула, різко видихнула і піднялася на ноги. У проймі дверей старшого брата вже не було. Він знайшовся на кухні.

Я залишилася біля порогу, точніше пронизливі чорні очі прицвяхували мене до місця. Навіть здалеку були видні не за віком глибокі зморшки між Младових брів. В кімнаті нас стало п’ятеро. Разом, з двома братами з молодшої гілки, Лаврін мили в тазах посуду, й весело про щось гомоніли. Але побачивши мене затихли.