Світанок

Я не встигла запитати звідки їй взагалі було відомо про Назара. Варто мені було обернутись як дівчина зникла. А разом з нею і відповіді на мої питання. У місті чутки про нашу зустріч не ходили. Що не дивно, рикарі не з тих хто ділиться своїми таємницями. Звісно ще днем я розповіла все Дарко, а він міг розповісти їй про пропозицію Назара. Сіяна вже могла сама зробити висновки про те що зрештою отаман доб’ється того чого хоче. Їй би цього точно хотілося. Але тоді постає питання чому княжич сказав про це і змовчав про її роль в нашому задумі.

Його задумі.

З початку до кінця план був придуманий княжичем Огнедаром. Після низки моїх провалів.

- Сестричко, - почула я скиглення, швидким кроком перетинаючи вулицю. – Се-сс-три-чкоо!

Я озирнулась по сторонах в пошуку чорної маківки та не знайшла нікого поблизу.

– Се-сс-три-чкоо!

Почувши голос вдруге стало нарешті зрозуміло що він належав Мар’яну і долинав з землі. Куди я й опустила очі, щоб підтвердити свою теорію. Очікувано брат валявся недалеко від моїх ніг побитий та брудний.

- Що, братику?

- Я хочу відлити.

Молодший брат іноді ставив мене своїми заявами в глухий кут.

- Будь-який кущ - твій.

- Не дійду сам, - ще більш жалібно за скулив він. - Допоможи.

- До куща?

- До таверни, не хочу тут.

Мені довелося нагадати собі, що мама завжди говорила допомагати один одному, що ми одна сім'я, і завжди мали підставляти одне одному плече. Але навряд чи вона мала на увазі саме це.

-Триматимеш сам, - нарешті відповіла я, допомагаючи братові підвестися.

Вийшло не відразу, але стояти Марян ніби як міг. Навіть переставляти ноги спираючись на моє плече у нього цілком виходило. Це дуже спрощувало завдання.

- Домовились, - відповів він п’яно посміхнувшись.

І так погойдуючись немов листя на вітрі ми вирушили до дому Ластівки разом. Але враховуючи белькотіння брата, чіпкий погляд, на своїй спині всю дорогу відчувала тільки я. Коли в чагарниках біля старої таверни Мар'ян упорався зі своїми справами, а потім зник у глибині кімнати, тримаючись за стіну, я вирішило що теж можу йти спати. Рівно до того, як у коридорі зустріла старшого брата, що чемно нагадав про те, що світанок ми повинні зустріти сьогодні в храмі. На сварку не було сил. Але Млад, як і завжди, був невблаганний.

Тож ми позіхали, натерли очі, і хоч ніхто не горів бажанням йти, благо цього разу не в центр, а до храму біля річки, все ж йшли.

Ніч розвіялася перед світанком. Від річки полем поповз ранковий туман, соловей сидячи на гілках, співав свою пісню. Наше кодло сильно запізнилося, з'явившись майже в термін, коли сонце вже має підійматися над горизонтом. Та навіть так народу, порівняно вчорашніх гулянь було дуже мало. Коли ми нарешті дісталися, очі тих, що зібралися, звернулися, спочатку до братів, а потім до мене. Я чекала почути в спину "відьма", всі, але були незвично тихі. Я списала цю зміну в поведінці на почервонілі від недосипання очі. У натовпі я помічаю кілька знайомих осіб і кілька не знайомих, але з явними ознаками на обличчях бійки. Схожих на ті гематоми та побої що були притаманні кожному з моїх родичів що зараз обступили мене з усіх боків. У натовпі я також помічаю червону маківку, її важко не помітити, в світлі свічок, хоч вчора, на святі її я не бачила. Мирик, якщо ім'я назване ним було правдиве, стоїть майже в першому з рядів. Ніби відчувши мій погляд, він озирається довкола, блакитні очі ковзнули і по мені, і починають світиться. А його рука починає махає мені на знак вітання.

Я відводжу очі. У душі все ще вирує не до кінця справедлива образа. Адже я сама наказала йому тікати. А потім відчула досаду через те що він зник.

- Знаєш його? - дуже тихо запитав Млад.

Настільки тихо, що я відразу не почула його слова. Адже дивилася у всі очі за бабусею, яка, як мені здалося, знає що як робити. І намагалася повторювати за нею все, що вона робить. Кланялася, прикладала долоню до грудей, стукала.

Як ніяк у храмі я була вперше. І можливо, востаннє. Так що було важливо не вдарити в бруд обличчям.

- О, так, цей малий вкрав з Єргу, Змієруб.

- У нас у Єргу, був Змієруб? - запитав брат достатньо голосно щоб та сама бабця на нього шикнула.

Я послала їй вибачений погляд і відступила від старшого брата на два кроки убік, ніби демонструючи, що він не зі мною.

На жаль мене нагнали.

- У нас у Єргу, був Змієруб? - запитав Млад вже тихіше.

- Так, на четвертому ярусі, якщо декілька разів звернути не туди можна зустріти сокиру, а в сокирі камінь.

Служитель храму розпочав свою промову. А у вікнах помітно посвітлішало.

- Може навпаки ?

- Може й навпаки.

- А коли ?

- Що коли ?

- Коли він вкрав Змієруб?

Двоє чоловіків, у ритуальних шатах служителів, притягнули до вівтаря корову. Насилу розташувавши її так щоб шия виявилася прямо над різьбленим каменем. Головний з них, блиснувши строгим поглядом, дістає з-за широкого пояса довгий кинджал, більш схожий на маленький меч.

- У Хмільну ніч, - тихо почала я свою розповідь. - Коли я йшла купатися, зустріла на четвертому ярусі півня, злякалася й втекла. Десь в лабіринті я й надибала цього хлопака. Тільки виглядав він не як хлопак, а скоріш як хлопачка, бо замість штанів одягнув чарівне чорне плаття. Так от в суцільній темряві Тихомир, скоріш за все це вигадане ім'я, ніж справжнє. Але іншого я не знаю тож так і буду його звати. Так от Тихомир виковирював сокиру палицею, я засміялася, будь-хто на моєму місці засміявся б. І він накинувся на мене, уявляєш? Ми ще трохи побилися, потім поговорили й він пішов шукати півня. Той виявився його. А я говорила що він був вище двох метрів? Здоровий що срака, чесне слово. Одже, коли він пішов я торкнулася руків'я, та піддалася, значить він її замінив, а справжню вкрав. Це все.

- Коли ти збиралася про це розповісти ?

Я знизала плечима.