Нещаслива

Я повернула голову та побачила дівчину. Її сріблясте волосся було зібране у дві довгі розтріпані від танців коси, прикрашені маленькими різнобарвними квіточками. Риси обличчя були тонкими та правильними. Червоні губи, як маківки, сильно виділялися на блідій шкірі її лиця, тонкі вигнуті брови підкреслювали майже чорні, мов ніч, виразні очі. Вона була нижче за мене на дві голови голову й одягнена в красиво розшиту синіми нитками білу сорочку. Весь її образ від босої п’ятки до кінчиків волосся сяяв, випромінюючи всепоглинущу вроду. Я не мала сил відвести від неї очі.

Можливо, дівчина побачила симпатію в моїх очах і посміхнулася мені у відповідь. У її усмішці відчувалася якась небезпечна краса. І це був мій головний бич, мені надто подобалась красиві речі та люди, яким я часом прощала гнилу душу.

— Ти Сіяна? – відсторонено уточнюю я.

Хоч уже й так знала. Дівчина переді мною була тією самою, кого до Гасина, сьогодні ранком, привіз з собою Дарко. І за кого бився, цієї ночі, з моїм братом.

— А ти маєш бути та гадючка, - вона продовжувала посміхатися. - Наречена мого милого Дарко.

Я тяжко ковтаю.

Правильно була казати вужка, але щось мені підказувало що вона навмисне.

До того ж слова: «Мого милого Дарко», теж наводять на роздуми.

Я подивилася на неї знову, осяяну в місячному сяйві, і не бачила більше таємничу лісну мавку, а тільки звичайне закохане людське дівчисько. Яке не зводило з мене чорних очей. Але цій гнилій душі я прощати образи, наміру не мала. Принаймні поки вино повністю не витравиться з моєї крові. Не прокинуться тверезі думки. І що головне, не пов’язаної з дубом.

Я посміхнулася, оголюючи зміїні ікла.

— Так, мене в натовпі не сплутаєш, - для більшої переконливості своїх слів, я подивилася на дівчину в упор звужуючи та розширюючи тонкі зіниці, золотих очей.

Сіяна помітно здригнулася. Моя матінка в таких випадках говорила що хтось зараз пройшов по твоїй майбутній могилі.

— Не сплутаєш.

Від мене не сховався швидкий, погляд пари чорних очей що оцінює мій вигляд. Сірий шарафан, під ним проста сорочка без вишивки, на шиї трійка баламутів, коса заплетена навколо голови вінком. Нічого не звичного в мені не було.

— Ти шукала мене з наміром, чи це випадковість.

— З наміром.

Чарівно. Просто чарівно.

— Говори, - зітхнула я, змирившись з тим що розмова може й затягнутись, а до світанку вже треба було піднятись на ноги, та і йти зустрічати перші промені сонця в храмі. Посплю я напевно тільки на тому світі.

— Я закохана в нього.

Мої співчуття.

Я підійшов ближче до дівчини. Мої рухи були по-зміїному плавними та тихими. Чорні очі стежили за кожним моїм кроком, жестом і навіть мімікою. Не те щось вишукуючи, не то просто боячись мого вигляду.

— В "нього", це в кого? - М'яко запитала я.

— Не придурюйся ніби не знаєш.

То справді був виклик. Але відповіддю їй став лиш смішок. Звичайно, знаю, хоч і розчарована таким поворотом подій.

Цікаво чи знає про це він?

— Добре, і що ти від мене хочеш?

— Ти його не варта, - гарне личко спотворюється спочатку злістю, а після огидою.

Мені це теж було давно уже відомо.

— Це не відповідь на моє питання.

— Віддай його мені.

Ніби Дарко якась річ що можна було з рук в руки передати.

— Забирай, – м'яко відповів я. - Забирай, забирай - кажу я вдруге, та втретє. - Як я взагалі можу тобі в цьому завадити?

— Ні, ти не розумієш, він теж мене.. - пропалила Сіяна зі мною одночасно, а коли мої слова були почуті, збентежено моргає - Що? Тобто забирай?

Я роблю ще кілька кроків, нависаючи над дівчиною тінню.

— Забирай.

Сіяна насилу втягнула повітря.

— Я тобі серйозно кажу, я його кохаю.

І я їй вірила. Правда вірила в її кохання.

Мати каже, що жінка тендітне створення, як квітка на тонкому стеблі, чи яйце – словом, усе те, що може розбити, знищити, порвати, хвилинною недбалістю. Якщо колись я вірила в це, то тепер перестала. Адже закохана жінка тому один з прикладів. Якщо в ній є стрижень, то вона битиметься до останньої каплі крові.

— Так і я не жартую, забирай, - я додала голосу твердості, щоб Сіяна зрозуміла, що я готова це зробити. Не віддати, а відступити. Давно готова. Завжди була готова.

Вона окинула мене поглядом, і знову я вловила в її очах гнів, викликаний зневірою. Не знаю, якою для неї мене описали, але сумніваюся в наявності в її очах хоч якихось хороших рис. Я посміхнулася і неквапливим кроком рушив назад до дубка, даючи їй простір і звідти було краще видно небу і зірок.

— Навіть не намагайся мене обдурити, ти тут безсила і ніяк не завадиш нашому коханню.

Наше кохання.

Її слова лише потішили мене. Невже вона вірить що їхнє кохання взаємне.

— Тим паче забирай його, якщо я й так безсила проти вашого кохання.

Якийсь час вона мовчала, я не оберталася.

— Що ти будеш робити якщо ми поберемося?

Я? Рідна матінко, де моя сокира?

Якщо все піде за планом, післязавтрашній світанок я зустріну далеко від цих берегів. Звичайно, говорити про це вголос я не збиралася. Адже чомусь думала що моїй провідниці це має бути відомо. А якщо ні, то за короткий час Дарко скаже їй. Не буду забирати в колишнього нареченого таку втіху, адже вона була саме його нововведенням в наш план. Виходить що і його проблема теж.

— Ну, ви спочатку поберіться, тоді й побачите, що я буду робити.

— А ти наперед, скажи.

Перепрошую, що? Наперед сказати? Ну, що за нахабство! А може тобі ще плюнути жованою морквою до рота? Від обурення я навіть обернулася, набагато різкіше, ніж треба. Мене трохи захитало, але я швидко привела своє тіло до ладу.

— Ну, - отруйно посміхаючись я, витримала сценічну паузу. - Ні-і.

Така відповідь, здавалося, її неприємно здивувала. Вона аж засопіла від невдоволення.

— Чому?