Вартові

— Стій!

Швидкі кроки змінилися на біг і незабаром руда копиця волосся зрівнялася зі мною у швидкій ході.

— Чого тобі Тихомирчику? - Запитала я не дивлячись в його бік.

Відповідь була миттєвою:

— Можна просто Мирик.

— Як скажеш, - буркнула я, бічним зором помітивши що хлопець завмер на мить біля прилавка з садовиною, і відразу ж продовжуючи шлях уперед, вихопивши два яблука, перш ніж догнати мене у ніші. Одне було запропоновано мені, мить подумавши відмовлятися я не стала.

— Тепер можливо також скажеш мені своє ім'я?

Я знижую погляд вниз. Тоді в темряві печери мені не вдалось його розглянути. Палюче червоне волосся обрамляє обличчя неслухняними локонами. Мені ще не доводилося раніше бачити такого яскравого відтінку на людині. Колір очей скоріше блакитний, а не сірий. І погляд якийсь уразливий, із червоними цятками на білку, немов той і правда плакав. Вирок: Мирик був гарним хлопчиком, над яким потішатися гріх. Але не гріх поласувати, якщо вірити місцевим чуткам.

Прозвучало якось дивно.

І від того на губах ковзає лукава усмішка, я кусаю яблуко.

— Насмішив, ти й так знаєш хто я.

— Так, про тебе в місті зараз багато говорять, але імені твого я не знаю. – Також посміхнувшись відповідає Мирик. – Його ніхто ніколи не називає, що, як на мене, доволі дивно.

Не дивно.

Але я теж не збираюся вимовляти його у голос. Мене ніхто, вже так давно, не кликав на ім'я, що серце може і не витримати, почувши його знову. Навіть зі своїх вуст.

— То може на то є причина ?

Це все, що я дозволяю собі вимовити.

— А вона є?

Хитрий лис.

— Відповідати питанням на питання до старших не ввічливо, Мирику. — Сказала я, підводячи брову вгору, щоб погасити його безглузду усмішку.

— В нас різниця всього в чотири роки, тож не треба мені тут. - Брови Мирик повзуть вверх, мені в слід. Але замість однієї вгору повзуть одразу дві.

Поки я доїдаючи яблуко, мовчу, взявши невелику паузу подумати, ми виходимо на іншу площа. Тут на землі було розставлено залізо, сталь та інші механічні штуки. Які для мене були неможливі у пізнанні, адже раніше мені їх бачити не доводилося. Навколо все було для очей ново, сюди дорога до старого намету мене не приводила. Виходить, звернули ми не туди.

— Чотири роки і трохи більше ніж дві мої голови.

Дивлячись в блакитні очі я помахало рукою нижче шиї, і потопала туди звідки тільки що прийшла.

— Що?

— Ріст, - я ще раз провела рукою, але тепер спочатку торкаючись його волосся, а потім своїх грудей. - От доростеш, до того, щоб дівчина могла дивитись тобі в очі, не нахиляючи при тому голови, тоді й будеш питати її ім’я, малече.

Закінчивши сказане, я легенько клацнула його носу. Вирази на обличчі Тихомира змінювалася вкрай смішно й швидко. Від нерозуміння, що межує з подивом, до спекотного обурення минули миті.

— Ей, це кого ти назвала коротуном! - Від злості в нього почервоніло обличчя і роздулися ніздрі, на довершення він навіть тупнув.

І це було дуже, дуже мило.

Моє дівоче серце, що давно перетворилося на кригу, тріснуло і невблаганно почало танути.

— Я тебе коротуном не називала, - поблажливо поплескала рудого по плечу і я повернулася до натовпу, шукаючи Лавріна чи когось із братів.

— Тільки що, ти назвала мене так, тільки що!

Я відкинула недогризок яблука.

— Хіба?

Не однієї зміїної головешки на горизонті. Бути того не може, щоб Лаврін дійсно залишив мене одну! У повних людей базарі! Де вкрасти цінний товар, яким я для батька і була, легше ніж солодощі у дитини! Я навіть не помітила коли Лаврін зник!

Але якщо подумати довше однієї хвилини, то одночасно з цим зараз непогані умови для того, щоб втекти. Млад красномовно показав, що ні моєї допомоги, ні моєї думки він не потребує. Для чого тоді мені вибудовувати план, у якому ні він, ні ніхто з інший з братів не постраждає? Навіщо залишатися до скону зобов'язаною за допомогу княжичу Дарко? За яку, одного дня він зможе пред'явити мені рахунок? Навіщо все це, якщо можна піти зараз до порту, сісти на будь-який корабель і відправитися, не важливо куди?

- Ти мене взагалі слухаєш? - Голос Тихомира пролунав вкрадливо.

Я заперечливо похитала головою і йому і собі. Срань Господня, якщо сьогодні я до ранку в заїжджий дім не повернуся, з когось здеруть шкуру. Можливо і не одну. Нехай характер у мене і поганий, але я не пробачу собі, якщо через мій егоїзм хтось з братів постраждає.

- Вибач, задумалася.

- Я можу чимось тобі допомогти?

Я посміхнулася, який же чарівний хлопчик.

Спочатку почувся свист, ми з Мириком обернулися і здивовано дивилися на високого, кремезного хлопця, який разом з дружками стояв позаду і спостерігав за нами з інтересом.

— Ей, крихітко!

Чомусь його посмішка, мені чимось вкрай не сподобалася, ну як чомусь – начебто відкрита і красива, але при цьому якась… звіряча, як бувало в рикарів. Добрими намірами, від цього молодика тут і не пахло.

— Крихітко? – Мирик насупилась.

— Ставлю дві марки що він до тебе звертався, - я нервово реготнула

Зі свистом вдихаючи повітря, рудий глянув на мене впритул.

— Три марки що на тебе, - прошепотів він ледве рознімаючи губи. - Чоловічі штани красу не приховають, а лише наголосять.

Я втрималася, щоб не закотити очі.

— Це вже не смішно.

— А що хтось жартував ?

Кароокий підійшов до нас ближче, загородивши дорогу і з азартною цікавістю схилив голову набік. Дружки залишилося стояти на місці.

— Ей, крихітко, для настільки вимазаної та злиденної, ти доволі апетитна лялечка.

Від цих слів у мене смикнулось око.

Вимазаної та злиденної?

Доволі апетитна?

Який бідося, адже в моїй сраці більше розуму, ніж в нього в голові!

Я посміхнулася одними губами, підхопимо Тихомира за передпліччя, і спробував обігнути нахабника, але той спритно зрушив убік, не пропускаючи, і розплився в ще більшій усмішці.