Базар

- Треба було промовчати.

Сонце піднялося вище, перетнуло простір великої площі, забираючи тіні. Було жарко й душно, внизу люди кричали, лаялися, сперечалися, місцеві хлопчаки гралися в козаки-розбійники.

За ним я й стежила, весь останній час, з затишного кута сидячи на використаних та ламаних дерев'яних коробках. Куди не повертав розбійник, голова якого обв'язана чорною стрічкою, першим там опинявся маленький козак, що забігав уперед, заступаючи йому дорогу. Помітивши його, розбійник, вибухав захопленим писком й мчався у протилежний бік. Але було пізно, його спіймали. Міцно схопивши свого бранця, хлопчина важко пихкав, але не втрачаючи гордої з-за свого улову посмішки, потяг того до штабу. Я стерла сльози, перш ніж вони встигли пролитися.

Треба було промовчати.

З того часу, як ми перекинулися парою недобрих слів у коридорі другого поверху, я не могла зробити й вдиху, не вислухавши якоїсь різкості від Млада. І під час сніданку і під час збору на базар, по його обличчю було видно, як сильно він розсерджений на мене. А на довершення всього, замість того щоб розсердитися на брата в відповідь, за його звинувачення, я почувала себе справді винною, начебто частково заслужила його гнів. Дурепа.

Один з хлопчисьок не розрахувавши сили на бігу влетів в пузатого чолов’ягу що ніс на плечі мішок з борошном. Звісно від цього зіткнення чоловік не зазнав шкоди, а от малюк упав лицем прямо в кінський гній та голосно заплакав.

Стримувати сміх не було сил. Я сміюся так довго і заливно, що люди котрі приходять повз кидали у мій бік зацікавлені, а потім – і незадоволені погляди. І від цього стає не менш смішно.

Я регочу доти, доки хлопчисько піднявся на ноги та не припиняючи голосно ревіти біжить кудись у глибину базару.

Доти, доки не починає зводити щоки й колоти в боці. я підіймаю погляд на Лавріна, що сидить на ящиках поряд. На обличчі не помітно й натяку на посмішку.

- Ти будеш жахливою матір’ю.

- Знаю, - переводячи дихання, вимовила я. - І дам тобі цілих п’ять марок якщо ти переконаєш в цьому й моїх батьків.

Кивнув брату, я підіймаюся й обтрусивши штани, йду геть від уподобаного місця.

- Юначе не хочете купити квітів до вінка, своїй дівчині? - Потрясла мене за рукав торговка. Якщо її й лякав мій вигляд, то вона ніяк не подала вигляду, продовжуючи медово посміхатися. - Не забаріться, купити сьогодні, тому що за два дні ціни на них зростуть вдвічі.

Від чужого дотику у мене знову затремтіли руки, останнім часом це відбувається занадто часто, через що довелося, стрясти чужі пальці, та сховати долоні в кишені штанів.

- Ні, дякую.

В очі звичайно відразу кинулися квіти зовсім не схожі на ті, що мені раніше доводилося бачити в полі. Незвичайні, яскраві з пишними бутонами, але так уже повелося, що юнаком я не була, дарувати їх мені нікому. А для себе не хотіла, воліючи замість цього купити собі якісь ласощі.

Я розвернулася, щоб продовжити свій шлях, але жінка вчепилася в мою руку хваткою міцнішою ніж було вперше.

- Юначе заждіть, не одна дівчина не встоїть якщо ви подаруєте їй лілею. - З кошика зморщені пальці витягли тонке стебло з шістьма ніжно-білими пелюстками. Торговка не брехала ця квітка була найкрасивішою за всі що мені доводилося бачити. - Краса цієї квітки затьмарить недоліки того, хто її дарує.

Відірвавши чужу руку від свого передпліччя, посміхнувшись я відійшла на два кроки.

- Яка ціна?

Торговка посміхнулася солодше.

- Три марки, - сказала вона, через що я посміхнулася. Три марки за букет, майже як задарма. - За одну.

Це був грабіж серед білого дня.

- Одна марка, за дві стеблини.

Лаврін пирхнув. Очі торговки розширились вдвічі.

- Найменш як я можу тобі продати - це дві марки за одну.

- Не витрачай мій час на дурні пропозиції. Одна марка за дві.

- Нижче двох не продаємо, - ковтнула голосно торговка. - У мене вдома п’ятірка голодних дітей, їх треба за щось готувати.

Майже у кожної місцевої жінки кількість дітей починалось з п’яти. І те що вони голодували не було моєю проблемою.

- То й не продавай, - я пожала плечима й розвернулась, щоб піти, кинувши через плече. - Твої квіти все одно зав’януть до Сенцекрасу.

Чужі пальці знов схопили мене за рукав. Це вже починало не аби як дратувати.

- Хай, буде одна марка, за дві.

Стараючись подавити тріумфальну посмішку я відчинила мішечок. Нехай квітка і засохне через день, я відчувала потребую зараз чогось, що б могло мене порадувати. І це відчуття було достатньо сильним, щоб я була готова сплатити й так не малу ціну за дві травинки з яких не можна навіть зварити суп.

Кинувши в зморщену долоню монету, я сама витягла ті дві, що найбільше сподобалася з кошика.

- Чи відомо тобі, юначе, що парну кількість квітів купують на смерть?

Відповівши буденною посмішкою, я рушила далі. Обходячи молоду матір що злякано смикнули свою дочку за рукав, поспішаючи відвести. Я глянула на них з холодною байдужістю, не зупиняючи крок.

- А вона ж має рацію, юначе, - промовив Лаврін коли я зрівнялась з ним в кроці.

На смерть, а як же.

Хоч в думках моїх рідних я дійсно помру зникнувши у водах Хаяту. Але на ділі це буде для мене новий початок.

Я всунула одну з квіток за вухо, під капелюх, а іншу протягнула братові:

- Тоді, можеш забрати одну з них собі.

Лаврін зробив щось схоже на поклін, перш ніж забрати у мене з рук стебло.

- Дякую за твою щедрість, юначе.

Я пирхнула.

Переодягтися в чоловічий одяг було вимушеним заходом. Не встигли ми покінчити з трапезою, як будинок обступила рідня та сусіди господаря дому, з наміром представиться. Щоб вибратися до міста, довелося імпровізувати. Було це зовсім не важко, зростом я не поступалася нікому серед братів, окрім Лавріна. Тіло також було схоже на жіноче тільки у відповідній сукні й то не в кожній. Тож позичивши штани, чоботи та легку лляну сорочку Мар’яна. Сховавши довгу косу під капелюхом, я не питаючи ні в кого дозволу разом із молодшими вийшла з садиби. Помітивши мене Млад був не задоволений, але їдкі слова цього разу вирішив залишити при собі.