Ластівчин дім

Про дощ першим дізнався Мар'ян.

Другим був потяг і йому це явно не сподобалось. Збунтувавшись залізяка викинула нас зі своїх вагонів посеред такого ж поля, якого два дні тому й підібрала. Буквально. Зовсім трохи не доїхавши до міста. Зупинившись, стіни як почалась трястись на всю витягу. Хай, Морена помилує. Речі взялися літати по простору, брати ловилися за поручні, щоб не впасти й не розчавити один одного. Те чому Мар’ян з даху не звалився взагалі загадка.

Час наближається до вечора, сонце схилилося ближче горизонту. Не встигли ми вибратися назовні, як теплий дощ припинився, а поїзд рушив назад. Подальший шлях до Гасина ми пройшли пішки, просто вздовж рейок.

Я вважала це знаком, що віщує нові біди.

Але на подив обійшлося, зовсім скоро ми почули шум води – знову річка Хаят. Але цього разу більше повноводна ніж була біля Бистриці, і на її річищі панував Гасин. Могутнє та старовинне місто.

З пагорба здавалося, що до нього мов шапкою, докинути, але шлях туди зайняв решту дня, і до мосту ми підійшли вже на заході сонця. Глинистий ґрунт розкис від дощу, було слизько, йти треба було акуратно і повільніше ніж хотілося. У голові важко укладається могутність характерників з Бистриця раз ті змогли розширити свій потоп не тільки на ліс, а й на прибережне місто. Хоча можливо я вже шукаю злий намір там, де була лише примха природи.

- Ти тільки вдумайся, до Сонцекраса ще три ночі, а до тебе вже сватаються двійки наречених.

Слова Лавріна відвернули мене від спостереження за людьми що зустрічалися нам дорогою у заброньовану таверну. Гасин нічим не був схожий на прибережні до Єргу села. А про сам Єргу й мови не могло бути. Вулички міста перетиналися безладно, плуталися між собою,  двори тіснилися один до одного. Чоловіків, жінок, та дітей в місті було чимало, деякі з них намагаючись вибитися зі строкатого натовпу, ще більші строкатим вбранням. Інші навпаки хотіли залишитися непоміченими. Єдине, що поєднує їх — погляди. Жадібні й швидкі, що ковзають від верхівки до підошви чобіт і назад. Звісно були й ті що відскакували, відводили погляд та здалеку вгледівши нас змінювали маршрут, ніби від чумних. Але їх було менше. Я не боялася цих поглядів, намагаючись розміняти кожен чужий на власний. Злості та образи теж не було, адже мені було чудово відомо що до природної мерзенності в нашому лику додалися запахи блювоти та поту.

Лише живий інтерес. Спостереження за людьми нерідко розповідають про їхнє місто більше місцевої архітектури. Тутешній натовп був жадібний до чуток.

- Чому я чую у твоєму голосі подив? - питаю я брата.

Разом з ним ми трималися середини нашої нерівної колони що починалася Млад, він йшов попереду, а Мар’ян відповідно замикав процесію. Я кілька разів неспокійно озирнулась на нього. Але брат весь час відвів очі, помічаючи мій погляд.

- Попри всі принади у тебе сестричка жахливий характер.

- У мене жахливий характер? - я знала що це було чистої води правда і саме тому й вирішила побурхати. - Та я нікому жодного кривої слова не скажу.

- А тобі й не треба, – Лаврін пробіг пальцями по волоссю, кинувши на мене свій багатозначний погляд. – Твоє презирство на обличчі написано.

Я обдарувала його своїм багатозначним поглядом. На це Лаврін тільки розсміявся.

От так без поспіху ми добралися до таверни Ластівчиного дому, минаючи похмурі вулички з брудними вищербленими бруківками, неясним запахом здоби та смороду. На місто опустилася глибока ніч. Чому саме Ластівчин дім? Таку назву я вигадала йому сама, через сотні гнізд наліплених під дахом, двоповерхової цегляної садиби. Можливо у місті цей заїжджий двір й міг мати іншу назву, але вивіски у нього не було й мене це мало хвилювало. Ластівчин дім – звучало красиво.

Господар таверни, не був дядечком в роках, але розмовляв з нами поблажливо, як із нерозумними дітьми. Він уважно оглянув кожного, не приховуючи огиди й передав в обмін на важкий мішечок, ключ. Втім, його обличчя в момент перемінилось, коли в юрбі вужів, він запримітив когось хто його зацікавив. Мене. "Що ж не така вже й худа". Я мимоволі напружилася всім тілом. Брати також. Ці слова означали лише одне, чутки поширюються швидше холери чи грипу, і досягли Гасина, швидше за нас. І з цього моменту розпочалося полювання.

Хоча не зовсім, полювання почалося ще в лісі.

Кімнати дому для шістнадцяти туш, були надто крихітні, але в них були й плюси. Якщо стіни та двері, вікна та ліжка, по одно на кожну за семи дверима, можна було такими назвати. На більше й сподіваються не варто, батько ніколи не славився щедрістю. А змій не люблять ніде, навіть якщо ті добре платять і від зміїної породи у них майже нічого не зосталось.

Опісля двох безсонних ночей, я була втомлена й голодна, і єдине про що мріяла, та це гарненько вимитись в річці, або хоча б тазі, перекусити смаженою дичиною, а потім відразу перебратися на перину. І спати. Довго-довго.

Але мрії на те й були мріями, щоб залишатись в мареннях. Тож перед тим як піти спати мені довелося збирати розкидані по дому, дорожні жупани, що вже стояли колом від бруду. Знайти в будинку відра, набрати в криниці воду і кожен із них замочити. Почистити чобітки. Знову набрати воду, кожного з братів напоїти, дати щось пожувати. У кожну з кімнат віднести відро, якщо знову стане погане й глек з водою. Умитись. Насамкінець втомившись, зайти в першу-ліпшу кімнату, згорнутися клубком на вузькому ліжку, в якому вже хтось був, та забутись у снах.

***

У вікно струменіло яскраве світання. Здається у хаті я прокинулася першою. Якщо те, що було раніше, взагалі можна назвати сном. Всю ніч я тремтіла від холоду. Стара ковдра не гріла. Холоднокровні брати, теж. Від них тільки нило все тіло. Шістнадцятирічний Боян хропів поруч, примостившись лобом у мою маківку і поклавши руку, на мої, в положенні лежачи зовсім плоскі груди. Хтось ще лежав ззаду, обійнявши мене за талію і притиснувши до себе. За кількістю, різних за мелодійністю сопінь, можна було розсудити що десь у ногах спить принаймні ще один. Не дім, а казка, на кожного місця вистачить. Напевно, все це мало здаватися дивним – гаразд, це й було дивно, для чужинців напевно – так, але в Єргу, дітям було звично всім спати одним гуртом, тісно туляться, у пошуку тепла. Якого зазвичай наші тіла давали в край мало. З віком мало що мінялось.