Поїзд

Я прокидаюся різко, здивована, що заснула. В пшеничному полі я зосталась, одна. Піднімаючись, обтрушую спідницю, а потім йду на пошуки братів.

Навколо тихо та спокійно. Поле пустує. Принаймні воно здавалось пустим. Я постійно зупиняюся, озираючись, прислухаюся. Чуючи щось. Я дивлюся назад, але там немає нікого. Мабуть, вони всі кудись пішли, залишивши мене одну.

Засранці.

Поки раптом я не помічаю трохи віддаль дитя, майже немовля у траві. Воно жалібно плаче. Шкіра в нього блідніє, а через якийсь час і зовсім біліє. Спинка не природно згинається, ніби збільшуючись у розмірі, а його руки коротшають. Крізь шкіру пробиваються пір'я. Дитина кричить не своїм голосом і вже не руками, а крилами махає у повітрі. Коли обличчя витягуючись вперед, рідке волосся перетворюється в м’язистий гребінець, крик переходить на вереск, що лунає відразу з усіх боків і водночас нізвідки.

Я заплющую рукою очі через пил, що піднявся в повітря, чує моторошне, не людське, звірине кудкудакання. Позаду звідкись зверху, великою тінь, прямо на мене несеться величезна істота, що змахує крилами.

Останнє що я бачу перед очима гострий півнячий дзьоб, що розкрився напоготові відкусити мені голову.

Я здригаюся й прокидаюся дезорієнтованою. Сонце нещадно пече, у вагоні духота, по обличчю та спині стікають страйки поту. Млад, що сидів поруч на лавці, навіть не ворухнувся. З самої нашої посадки він був неймовірно дратівливий.

Я озираюся довкола.

Пшеничне поле ми минули ще три дні тому, два з яких провели у поїзді. Який через свій дурний норов став єдиним на весь Крайслав. Він не мав водія й пасажирських квитків, зате був наділений власною вдачею. І як і ліс якості підношення приймав виключно кров.

Нашої виявилося мало.

Одному з поплічників Назара, якому був даний наказ провести нас до станції, довелося сходити назад до поселення й принести півня. Звичного червоного ґалаґана, з великою головою та голою шиєю. Зовсім відмінного за розміром та оперенням від Остапа. Білого верхового когута, у два метри зростом, що мені довелося зустріти на шостому ярусі у Хмільну ніч. Цей був не вище за сільського собаку. І куди тихше. Хоча, як тільки його голова попрощалась з тілом, той вирвався з рук і побіг уздовж усього вагона. Застигла кров на холодній підлозі, й через два дні приваблювала мух. Коли півень мертво впав, потяг, що налічував дев'ять вагонів, у яких єдиними пасажирами були тільки ми, рушив.

— Це був сон, – язик слухався насилу. - Просто сон.

Черговий сон.

Люди не просто так уникали колії, воліючи перевагу пішим чи верховим шляхам. Даний шматок заліза був злим і голодним. Він каламутив думки, насилав дурні сни та збуджував конфлікти. Все що завгодно тільки б отримати ще частування.

— Про заміжжя? — Посміхаючись, питає Мар’ян. Він сидів навпроти й відверто нудьгував. Останній його сутичка знову не дали закінчився бійкою, але, схоже, це його зовсім не хвилювало.

— Смішно, Мар’ян, — слабо посміхаючись я, шльопнувши його по коліну, — Я оцінила.

— До речі про це, – подав голос Млад. — По приїзді ти маєш поговорити з ним, без дитячих забав. І уникаючи всього що відбулось в Бистриці.

Сон ще тримав мене, і я не відразу зрозуміла сенс його слів. Але коли зрозуміла не стримавшись скривилась. І зовсім не через майбутню розмову з «ним», тобто Дарко. А через те що слідкуючи за тим щоб я дійсно тримала язика за зубами стосовно інциденту з Назаром, я не зможу поговорити з княжичом напряму про те що дійсно важливо. Про втечу.

Попри це я кивнула брату у знак згоди.

І вже знову хотіла подрімати, задуха вагона разом з легкими потягуваннями, заколисувала краще окропу з трав. Але мені не дали.

— Чому це вона має? — сердито буркнув Мар'ян, лягаючи головою на столик, що відділяв нас з Младом від нього з Лавріном. — Хіба не юнак повинен залицятись до дівчини, та добиватись її уваги!

— Якби вона була звичайна дівка, а він сільський простак то може й так, але нам не варто забувати що Огнедар майбутній князь, а сестра... – похмуро відповів на випад брата Млад, у спробі підібрати правильні слова. — Ну.. вона.. не немає право на ризик, від її шлюбу залежить доля всього нашого роду, а може навіть країни.

Я мовчала. Не бажаючи слухати те, що і так мені було відомо.

Пророцтво.

Мати Великого Героя та бла-бла-бла.

— І що це має означати? — У Мар’яна, від роздратування, навіть підняв голови. — Якщо він князем буде, то думає собі, що всі дівки маю під нього стелитись, так, Млад? Хіба батько не через це й розірвав їх заручини?

Млад на нього шикну, майже прошипівши свої наступні слова:

— Батько хоче, щоб вона стала князеві жінкою, та вродила йому дюжину вужат, що будуть правити Двуморським троном, та возз’єднають Крайслав, а інакше, нам всім буде лихо.

Мар'ян стрепенувся та перевів зі старшого брата погляд на мене. Вузькі зіниці доволі довго й пильно дивилася, наче оцінюючи всі мої сильні та слабкі сторони.

— Ти ба, та за її пузо, у нас вся столова хлопаків набилась! – з хлоп'ячою впертістю вигукнув Мар'ян, але помітивши невдоволення Млада, продовжив тихіше — Хто зна, може її хто і по краще тієї зніженої цаци, що кожній під спідницю лізе, в жінки візьме.

— А що як ні, Мар'ян? – Голос Млада посуворів. — Як ніхто не візьме, ти думав про це? Що буде якщо ми не знайдемо їй кращого за Огнедара чоловіка, а йому вже відмовимо? Що тоді, віддамо її за того безродинного звіра?

«Безродинним звіром», був як не важко здогадатися Назар.

— Та що ти мелеш? Тебе послухати, так на Дарко світ зійшовся.

— Схаменися, телепню, це ти як дівки собі на Сонцекрасі не знайдеш, додому вернешся, та на другий рік знов підеш. А сестрі назад дороги вже нема.

Лаврін, що сидів поруч із Мар’яном і до цього не подавав зацікавленості у розмові, хмикнув, чи то погоджуючись, чи заперечуючи. Його голова була закинута до сонця, у вікні, розпущене волосся, переливаючись, мов чорне золото. Шкіра покрилася плямами тіні від листяного лісу, який цього разу розтинали рейки. Взяв з нього приклад я теж вдала неабияку зацікавленість у пейзажі.