Злива

— Як ти можеш спати?

Мар'ян, що залетів в намет вихором, знайшов мене як очевидно з його слів сплячу. Не довго думаючи, та взявшись за ковдру, він потяг її на себе. Через що я незадоволена засувалася втративши тепла, та у сліпу намагаючись повернути собі його джерела. Але марно. Натомість отримуючи тільки холодний ніс, що тицяється в мою шию, і такі ж крижані руки й ноги обвиваючи моє втомлене тіло.

Я люблю всіх своїх братів, але іноді шкодую що мати не зупинилася на мені.

— Як ти можеш спати, поки там вирішується твій майбутній шлюб? – поцікавився Мар’ян, говорячи прямо у моє вухо.

У ніс ударив запах крові. Напевно, цей дурник як і зазвичай здер з ран кірку. Спроба випхати його, провалюється майже зразу. Брат розсміявшись, з мого лінивого тарахкання усувається, дозволяючи перевернутися на спину, чим я відразу й користуюся.

— А що накажеш мені робити? - Питаю я у молодшого протираючи пальцями очі.- Нервово чекати надворі поки Млад прийме остаточне рішення, ні дякую.

- Ну, не знаю, ти могла б втрутитися, сказати, чого сама хочеш.

Милий Мар'ян. Милій наївний Мар'ян.

Моя думка, у питанні власної долі, ніколи й ні для кого не мала ваги.

Але замість цього я питаю:

- Млад досі веде бесіду з рикарським отаманом?

- Так, досі.

Чи здивувало мете те що Назар виявися місцевим вождем, ні. Не після того, як рикарі схиляли перед ним голови.

Скільки часу пройшло, раз я встигла заснути? Надворі досі була ніч, через щілину в наметі підморгувала самотня зірка, вухала сова. Якщо сильно прислухатися можна було вловити звуки цвіркунів. А сам намет наданий мені місцевими жителями, для сну, був схожий на цвинтар. По всій його площі, як ззовні, так і з середини розвішані шкурами величезних звірів, що влітку перетворювало шатер на теплицю. Або ж шкура належала одному звірові, в цьому випадку його розміри повинні були бути просто жахливими. Хоч я була настільки втомленою що це мене зовсім не хвилювало. Принаймні поки.

Ліжко було теплим й сухим тож жалітися нема на що.

І не вибери мене Назар своєю нареченою, була б взагалі чудово.

Його поселення підтримало вибір ватажка, а от кодло вужів, ні. Що не дивно, бо батько обіцяв мене Дарко, знову. Млад так і заявив, отримавши у свій бік сотні недобрих блисків у очах. Почалася суперечка, яку я слухати не хотіла. Правда була на нашому боці. Нехай ми й гості та поділили з рикарями спільний хліб, брати в дружину дівчину, обіцяну іншому, злочин. І той, хто вчинить це діяння, буде покараний богами.

Жартую. У таких глибоких хащах господарям лісу чужі домовленості до сраки. Туди й воля богів. Тут в лісі вони самі були богами. Тож єдина надія на промовистість Млада.

- Сестро?- Звернувся молодший, трохи зігрівшись, його голос став сонним.

У мене ж сну вже не було в жодному оці.

- Кажи.

Мар'ян мнеться стискаючись усім тілом ближче, переплітаючи ноги з моїми, щоб можна було лягти тісніше.

- Сестро якщо ти вийдеш за нього заміж візьми мене з собою до Бистриці. - Каже він позіхаючи.

Я витріщивши очі, нервово посміхаюся ніяк не чекаючи почути щось подібне. Потім усміхаюся і питаю:

- Як кого?

- Як приданне.

Хороше придане, нічого не скажеш. І ще кращий аргумент чого мене ну ніяк тутешній отаман ну нізащо не мав брати в дружини, якщо бажає собі доброго спокійного життя.

Шкода Млад не додумається його озвучити.

- Жартуєш?

- Ні, Я навчатиму твого сина володінню зброєю. А коли він підросте стану у його війську великим генералом.

Не буде ніякого сина.

Мені захотілося це сказати вголос, але я вирішила промовчати, коли обернувшись, побачила як малюк шістнадцяти років від народження побитий і покалічений, тихо сопить закладеним носом і м'яко посміхається уві сні.

- Солодких снів, Мар’яне.

Після легкого поцілунку у волосся на маківці, притискаю його ближче. Молодший уві сні смішно морщить зламаний ніс, я посміхаюся і під мирне сопіння знову провалююсь у сон. Але навіть години не минуло, коли один із троюрідних братів розтормошив нас, наказавши вийти, негайно.

Від слова «негайно» перед очима встала мама.

Похолоднішало. Через дірку в наметі на ковдрі була мокра калюжа. Назовні падав дощ. Відкривши тканину з перебитими над умовними дверима оленячими рогами, я вивалювалася надвір. Щодо дощу я не розрахувала, здійнялася злива.

- Ми вже йдемо? - Спитала я прикриваючи своє позіхання долонею та шкодуючи що не накинула на плечі ковдру.

Млад що стояв біля шатра не відповів. І навіть не глянув у мій бік. Спрямувавши уважний погляд у глибину лісу немов та цікавила його значно більше, ніж усі присутні. І те, що місце, куди він дивився, було хащею, я зрозуміла не відразу. Мені довелося напружити зір, щоб побачити, хоч щось далі декількох метрів. Для тих хто виріс в млі, це зовсім не звично. Ліхтарі всі згасли, місяць застелили хмари, а що найгірше це непроникний водний потік. Не будь цього всього, до того ж разом, я давно помітила б, скільки очей одночасно спрямували на мене свій погляд. Охочих стояти просто неба, в зливу, виявилось чимало. Натовп був такий великий, з їх носів і волосся стікали краплі, одяг промок наскрізь, здавалось, місцевих жителів, навіть стало більше ніж я бачила впродовж вчорашнього дня та вечора. Але найбільше лякала не їхня кількість, а трунова тиша. Пов'язана напруженою увагою що мерехтіла у зелених очах.

Серед них був й Назар. Куди ж без нього. Він стояв по центру, поза розслаблена, але очі серйозні, і як і у всіх родичів прикуті до мене.

- Ні, – вимовив Млад, після довгої хвилини мовчання. Кидаючи на Назара короткий, апатичний погляд. - Ватажок Бистриці вибрав тебе собі за дружину. Ти або виходиш за нього заміж добровільно, або нам, твоїм братам доведеться дати бій.

- Дамо бій! - миттєво цвіркнув Мар'ян, виваливши мене і себе з намету просто під холодні краплі. Чомусь я була впевнена швидше за все навіть не до кінця розуміючи що на коні.