Запрошення

Мої руки ретельно споліскують, в незвичній для цієї пори, холодній воді Хаята, (дівчата казали що швидкий струмок ніколи не прогрівається), міцно відтискають, й кидають в широку плетений кошик. За тим, витираю тильною стороною долоні піт з обличчя і сідаю на теплий камінь біля води.

Шум течії, щебетання птахів і припікаючи промені хилять у сон. Загули втомлені від довгої дороги й холоду річки ноги, повіки поважчали. І можливо я заснула, якби не широка тінь що закрила мені сонце.

— Там ще багато зосталось? - Яскраво посміхається Пава, віддаючи вижаті сорочки мені в руки та забирається на камінь, сідаючи поряд.

Її довга коса була скуйовджена, обличчя звернене до сонця, а від тіла виходив помітний жар. Усім своїм виглядом дівчина нагадувала птаха, вузько посаджені очі, чорне волосся і ніс точно дзьоб. Червневе сонце припікає їй спину, швидше за все, темненькій мені нічого не буде, але червонощокі дівчата з Бистриці точно обгорятимуть і майже тиждень мучитимуться через шкіру що ниє.

Хоча зважаючи на їх сміх, що не припиняється вже з пів години, ще с тої миті як поки довготелеса дівчина віддала один кінець підковдри подружці, тримаючи в руках інший, і відходячи далі, ненароком перевернула по течії цілий кошик замочених речей. Ну, і вересків тоді було, поки ці двоє в спробах зловити речі, що миттєво по швидкій течії розпилились, ледве ще кошик з вже вижатими речами у воду не перекинули.

Нашими речами.

З самого ранку, не знаходячи собі місця, я зібрала все пропотівше у братів дрантя, з наміром випрати, щоб на обідньому сонечку, просохло. І далі в дорогу вирушить насухо. Помітивши мене, старійшина Бистриці зібрала дівчат мені на допомогу, а ті були тільки й раді з ранку поплюскатися в річці.

Не став зволікати, місцеві дівки миттю вибігли на дорогу до лісу і без сорому і страху, біля річки, скинувши свій одяг з вереском і пирханням влетіли у воду. Важкі кошики з речами нам із Павою довелося тягти удвох.

— Ні, трохи зовсім, — відповідаю, неохоче нахиляючись вниз, закинувши до вижатого ще одну сорочку я дивлюся у відро з водою. Там замочуються ще одна моя спідниця, і чотири пари штанів.

— Давай я? - добродушно пропонує Пава, серед усіх дівчат вона єдина представилася на ім'я. Трохи соромлячись я назвала їй своє. Довгі роки мені не доводилося комусь називати його в голос.

— Не треба, сиди, — я стрибаю у воду, піднімаючи бризки. — Останній ривок, і закінчимо з цим.

Якийсь час я безмовно слухало Павину балаканину, про те як належить і не належить поводитися в Бистриці. Дівчина була живою та яскравою, супроводжувала кожне зі слів різкими помахами рук і гримасами. Я посміхалась їй у відповідь, але не більше... У вухах дзвенів пронизливий гомін. Знай вона хто я, що я зробила, то так би мені не усміхалася. Коли нарешті я закінчую з останньою парою штанів, дістав з відра спідницю, почала натирати її шматком мила. Я почула тупіт маленьких ніжок раніше, ніж побачила тінь серед прибережних кущів. Моргаю: перед нами, на берегу стояв кругловидий рожевощокий малюк. Не старше років чотирьох.

— Вітаю, – каже хлопчик.

— Доброго дня, – відповідає Пава з такою ж широкою посмішкою як і до його прибуття.

— Івасю! – кричить мати малюка, виходячи на берег із кошиком брудної білизни. Від жаху голос її натягнутий як струна. Вона кидає білизну в траву. - Відійди від них!

Жінка хапає сина, наляканими очима уважно розглядаючи незнайомців, а за тим помічає мене: Нечиста сила!

— Що тут діється? – вимогливо запитує інший голос, старший і глибокий.

Між травою показується літня жінка, втираючи рукавом бризки, що долетіли її обличчя.

— Ми не хочемо вам зла… – говорить Пава, до матері хлопчика, але та відсахується, ніби її вдарили.

— Нечисть, - схлипує бабуся піймала мене очима, - злий дух.

— Ми не заподіємо вам зла, – вже наполягає Пава.

— Ти ні, а воно…

Мати починає плакати, притиснувши одну руку до рота, другою притискаючи налякану дитину до грудей. Вона ледве чутно шепоче, що я забрала її сина душу, називає породженням Наві, чудовиськом, а стара, ні слова не вимовивши, міцно стискає її за плечі й тягає якомога далі від річки.

— Ідемо, люба… – майже ласкавим тоном велить вона.

Не знаю з якої миті до нас підійшли дівчата, але одна з них питає: - Чому вони тебе так сильно бояться? Хоч в нас теж є звіриний дух, але з селянами ми вводимо дружбу.

Тому, що так велів їм їх Бог.

Так я думаю.

А кажу я: — Тому, що я відрізняюся від них, і від вас, — я байдуже тисну плечима, занурюючи спідницю знову в воду, споліскуючи. - Дайте закінчимо по швидше й будемо вже повертатися.

Висока дівчина довго спостерігає за мною, перш ніж вибираючись із води на сушу. Дві її подруги слідкують її прикладу і виходять із води, обтрусившись мов мокрий пес, одна з них зачіпає ногою кошик, що стоїть перед нею. Знову. З гучним плеском йдуть під воду і тягнуться швидким перебігом виполоскані і віджаті мною сорочки та штани.

- Ось розтяпа, — бурчить Пава, інші дівчата заливаються реготом. — Що очі вилупила? Збирай швидше речі, поки струмок не забрав!

Всі знову заходять у воду, не перестаючи сміятись. Пава, стрибнув з каменю, пірнає у води Хаята з головою і пливе на випередження з течією. Чомусь, біль, від гострих каменів, що ріжуть по ступнях як я ступаю босими ногами, відчувається сильніше, і я залишаюсь на місці. Дівчата бігши стрімголов, вниз за течією, закидають на плече відловлене ганчір'я, паралельно штовхаючи одне одного у воду, тремтячи від лляної сорочки, що липне до тіла, наситившись крижаною вологою.

Закинувши голову, Пава щиро сміється. Вони всі сміялися захлинаючись. А я залишаюся стояти на місці, вже й не пам'ятаючи, коли ось так само, захлинаючись, сміялася сама.

Подруги. У дитинстві всі жінки були значно старшими. Коли старшою стала я, невістки приведені у Єргу братами чи дядьками, нажахані плітками мене просто боялися. Спочатку це розбило мені серце, але згодом я звикнула. Залишилася тільки туга, як кірка на рані, яка ніяк не гоїться, і яку мати постійно розчісувала до самої крові, історіями про своїх подруг із Драгни.