Після полудня почало накрапати.
Віз з тілами померлих й поранених у супроводі двох братів, що зголосилися їх супроводжувати, вирушив назад до Єргу. Від чого весь наш наступний шлях супроводжувався жалобним мовчанням та скорботою. Пісні вже ніхто не співав. Кожен у каравані тримав строгий лад, прислухаючись до шереху листя. Єдине, що тішило, Дарко серед них на тому возі не було. Він оклемався, і навіть міг самостійно їхати, хоч вигляд мав зовсім поганий.
У той час як його охоронець, ойнурець, виглядав химернішим за грозову хмару. Що б він там не казав Млад продовжував тримаються вибраного шляху, поки легенький літній дощик не перетворився в зливу. Яка застала нас прямо посеред, безкраїх полів.
Безпросвітною стіною вона оточила весь караван, струмені плескали по обличчю, неможливо було перед собою щось розгледіти й на метр. Млад смутно згадував, що поблизу був хутір, де допомогу чи прихисток нам не дадуть. Дуже корисна звістка, спасибі. Стояти на одному місці було холодно та незручно. До Нижньої Водянки залишалося ще пів дня дороги. Дощ бив по потилиці та спині, просочувався під одяг. І тому, ми наважилися йти сліпо далі. До хоч якогось укриття. Щоб сховатися в листяному лісі, довелось перейти невелику річку, вбрід. Річка, місцями виявилася глибокою, що в підводні ями можна було провалювалитися по пояс. Я змерзла і втомилася так що вже не тримали ноги. Дерева густіли, але гілки з листям не рятували, і потоки води вільно падали на землю перетворює ту на бруд. Примушуючи жухле рябе листя ковзати. Порятунку не було ніде, як раптом, злива закінчилася так само раптово, як і почалася.
Ми опинились в незнайомому лісі. Начебто духи та предки нас за власним задумом сюди й привели.
Якби не було з нами високих гостей, можливо ми б вирушили в дорогу, якомога далі від цих місць. Але княжич висловився категоричною відмовою. Усі вже просто валилися з ніг. Тож Младу нічого не залишалося як доти згоду. Ліс так ліс.
Перед входом в гущявину, кожен з каравану включаючи княжича та його служок, скориставшись особистим ножем, або багнетом пролив на кам'яні плити свою кров. Як плата господареві лісу, Чугайстеру, за дозвіл залишитися на нічліг. Час покрив ідоли мохом, а десь так щільно оточив чагарником, що випадковий мандрівник міг пройти повз, нічого не помітивши. Але тільки-но кров торкнулася каменю, зашипіла ніби на жаровні. Земля затремтіла, дозвіл було даний.
Верхівки дерев майже повністю прикривали сонце, що вже сідало, і від цього в лісі ставав ще темніше. Спочатку не вдалося зустріти ні дикого звіра, ні духу. Але згодом, разом із мороком ожила й природа: лунають сторонні шерехи, фиркання, крики нічних птахів та кажанів. Я йшла навмання, після нової порції зілля мені знову стало погано, іноді й зовсім спотикалася в пеньки та каміння. Але вже цього разу Лаврін, єдиний син, наступного по старшинству за батьком, дядька, зі світлою, сірою шкірою і гострими зубами, акуратно притримував мене під лікоть, завбачливо обминаючи перепони.
За це я була йому неабияк вдячно, і не соромилась повторювати слова подяки декілька раз підряд щільно кутаючись у відданий ним же жупан. Зверху мокрий, але всередині сухий й хоч ледве теплий. Поки ми йшли мені здавалося, я так промерзла що вже ніколи не зігріюсь. Холод, що йшов від землі, просочувався під шкіру. Пальці відчувались льодяниками, хоч я й наполегливо намагалася на них дихати та терти.
Коли сонце сховалося з неба повністю, а на небосхилі повноправним господарем стає місяць, ми виходимо до невеликої поляни з масивними розколотим навпіл дубом по центрі. Млад оголошує місце ночівлі. Розтяглися намети, запалилися вогні. Я неабияк втомилася і могла лише спостерігати за їхніми діями. Втім, навіть якщо мене про допомогу і попросити, я пославшись на запаморочення, відмовлю. Якщо була можливість сачкувати, то нею гріх не скористатись. Одне з життєвих правил яке я вживала кожного дня.
За вечерею біля багаття мовчали всі, брати ще після оглядин, були стомлені й мляві, а ранкова засідка та раптова злива убила у них решту запалу. Вся робота виконувалася по пам’яті, майже не думаючи. В тиші потріскували вогні, шматочки м'яса, насаджений на палички, рум'янилися, тихенько свистів вітер у важкій листві. Кожен зі змій відчував тривогу.
Майже кожен.
— Ти тільки глянь, сам з роду не бився, а варто було його стрілою подряпати, як тепер ходити й пижиться, мов той індик. — Хоч і з огидою, але все ж тихо шепоче Мар'ян, ліс не любить шуму, підчепив пальцями гарячий шматок м'яса. — Та в мене в сраці більше розуму ніж нього в голові.
Улов цього вечора був мізерний, п'яти зайців, одної сухої лисиці та десяти невеликих птахів на дванадцять з лишком голів ніяк не вистачало. Всі запаси з дому з собою взяти фізично було не можливо, дещо повернулось назад на возі, додому. Так що нічого не залишалося, крім відмовитись від своєї порції, пославшись на нудоту від зілля. Якщо я працювати не можу, то їсти напевно теж. Вмовляти мене ніхто не став. Млад, та ще пару старших братів, разом з Лавріном, зробив так само.
Але коли справа прийшла до приготування, всі ніби по команді обернули до мене голови. І на цей раз, відбрехатися мені не дали. Кривити душею не стану, я й не сильно старалася. Адже готувати мені подобалося. З дитинства я постійно крутилася поблизу кухні. А коли тітки дозволяли їм допомогти, уявляла себе відьмою, що готує не кашу, а магічний узвар.
— Я ніяк не збагну, як взагалі такий невиправдано зарозумілий висерок, вважає себе гідним руки моєї сестри?
Продовжуючи ігнорувати братові слова я, вміло вирізаю шкірку, не зачепивши внутрішні органи, і вправно вивертала тушку. Хутряна шкірка залишалась у мене в руках, а освіжений заєць йшов у руки далі, де від тушки відсікалися шматочки, які підуть на вогнище чи в суп. Кожного, чиї руки були не зайняті, та хто попався мені на очі, я запряг роботою, також. В основному з вредності, адже сама я впоралася б швидше, але хотілося трохи комусь ще нашкодити. Через що й працювати змусила всіх.
#4228 в Фентезі
#676 в Бойове фентезі
#8450 в Любовні романи
#1913 в Любовне фентезі
про природу, пророцтво боги та міфологія, слов'янська міфологія
Відредаговано: 20.03.2023