Стріла

Коли сонце, наступного дня, почало сідати, батько велів нашому малому рою на доріжку присісти, по деревці постукати, та й вирушати в путь-дорогу. Треба було перетнути три зміїні вали суворо до світанку, щоб напередодні обіду досягти села Нижні Водянки, там переночувати і вирушити на наступний світанок до Солоного тракту. Адже якщо вірити високоповажним гостям з Макуша, а батько їм безперечно вірив, раз вважав за гарну ідею, розтормошити зелений молодняк, сімнадцяти-вісімнадцяти років, що тільки ближче до світанку розповзся по ліжках, і не встиг, якщо дивитись правді в очі, навіть, протверезіти, в пішу дорогу, з двома невеликими перевалами, на цілу добу. Чому? Бо ті гості, клялися й божилися, що при вході до Єргу біснувалась Полоднуця. Дух щойно одруженої молодиці, з прибічних сіл, яка була згублена насильницькою смертю одразу після весілля від рук своєї власної свекрухи, яка хотіла собі іншу за невістку. Тільки-от, та дівчина тіло полишила, ошаліла з болю та жалю, і почала виходить на полювання в обід, жарінь і пекло, вишукуючи свого коханого, свекруху, суперницю та вбивати кожного, хто не встигне вчасно зійти з її шляху. І смерть від серпа Полудниці буде страшнішою будь-якої Ирки чи Корочуна, та любої другої погані, що ми могли б встріти коли вже відправимося в дорогу по нічнім пустирям.

Особливо для вужів, які судячи з усього, сонця мов нечистого бояться, та тільки те й роблять, що шукають прихисток в тіні.

Це був перший дзвіночок, вся ця байка була складена ні для мене, ні для когось серед братів.

Казочку про Полудницю, я почула від тіток, коли ті поливали за мною кімнати, на вдачу, та і явно у своїй манері все прикрашали, трохи додавши від себе трагедії, та напівправди, що ніби не зовсім було брехнею, але й істини в ній було мало. Мама не мовила ні слова. Адже за своїм характером брехала погано, а сказати прямо не могла.

Не буду брикатись, може той дух нещасної й правда по пустирях ходив, може й торговці з Макуша його й бачили, та й батькові й переказали, може то було і так, але ж суть діла не міняє. Вужі не бояться ні спеки, ні сонця. Але коли пролунали наступні тітчині слова, все нарешті стало на свої місця. "Дівиці на видання не гоже поночі одній ходить!" Так он воно що. Не гоже, навіть якщо до того було гоже. Не гоже, навіть якщо вона не одна, а в супроводі орави рідних, двоюрідних, та троюрідних братів. Не гоже, та й і все. "У цей час будь-які дороги темні та небезпечні. Вони наповнюються різноманітними людьми, які часто бажають лише зла і кровожерними духами. Тому потрібен хтось хто погодиться її проводити. Хтось сміливий, сильний та відважний. Перед тим, як мовити те до чого вела, вона почероніла. "Наприклад, як княжич Огнедар".

Він сміливий, сильний і відважний? Мені хотілося розсміятися, але всі тітки схвально закивали. Потім почали розхвалювати Даркову вроду вміння й силу, ніби наша вчорашня зустріч били для нас обох першою. І не було всіх тих зим, які ми провели дорослішаючи разом.

Не втримавшись я все ж таки розреготалася, усвідомивши як хитрий і одночасно дурнуватий план придумала моя рідня, щоб змусити нас з ним перед Сонцекрасом провести більше часу в компаніях один одного. Ніби це щось змінить і за коротку подорож ми запалимо пристрастю.

На жаль, їхній план приречений на провал.

Поголос, що пішов серед братів, сходився з моїми міркуваннями щодо термінового від'їзду. Обласкавиш майбутнього Князюшку, та Батіньку, не злим, тихим, сперечатись ніхто не став. Зуби зціпили, мішки зібрали, та й рушили в дорогу.

Залишаючи дім я не плакала. Пригорнулася наостанок до матері, запам'ятовуючи її рідне обличчя. Почула останню настанову що й так знала з дитинства: не жалійся, не лінуйся, нічого не приймай з чужих рук за просто та. Не переходь річку в перші миті світанку. А головне, в жодному разі не вибери собі чоловіки слабака. Останні слова належали батьку.

Вперше, напевно, в житті, я пішла, без нагадувань, тримаючи спину рівно. І жодного разу не обернулася, навіть не подивилася в Аспідів ворота. На молодших братів, які ще довго спостерігали за нами з ущелин першого ярусу. На дім.

До якого вже напевно не повернуся.

***

Хоч свою першу ніч в шляху, я толком і не пам'ятала, пізніше, Мар’ян не полінувався розказати, що Дарко, похмуріше звичайного, від самого Єргу плівся на самому кінці каравану, обліплений охороною та слугами як бочка з медом мухами. На свого чорного, мов вугілля, барана з рогами закрученими в кілька спіралей, він так само не сідав. Але вже опівночі, не приховуючи єхидства та підлялякування інших братів, у фарбах, розповів як бачив, що Млад, який весь шлях гордо тримався на чолі варениці, оскільки добре знав дорогу та був назначений батьком за ватажка, побрів до княжича в кінець. Вони довго про щось говорили. Дарко весь цей час, пихтів, та копав камінчики що стрічалися на шляху. Цю деталь мені навіть продемонстрували, награно імітуючи Огнедарову ходу. А потім, Млад вивів Дарко вперед, обіймаючи того за плечі. Небачений прояв симпатій від Млада, котрий пройшов мимо мене, а княжич затримався за кілька кроків і брів так до самого привалу.

Вірити Мар’яну, як опівдні зі свічкою ходити, він той ще блазень, але цього разу оповідь цілком могла бути за правду. Княжичу наша компанія з недавно була не мила. Братів він терпіти не міг, що було цілком взаємно, Млад часом його лякав, а я… у нас все було складно. Втім піша дорога для юного пана, що ще й пороху не нюхав, хоч і оточенні служок та ще мука.

"Княгинюшка" — відповідне прізвисько придумане Мар’яном.

Потиличник — те що він від мене отримав, коли я це слово в його виконанні почула вперше. І вдруге. І в третій. І в десяте.

Мене замутило.

Напередодні вирушення, старша з тіток, довго не церемонячись, затиснула мого носа і влила в рот каламутне зілля, що віддалено тхнуло помістю багна та полині. Одним махом і до останньої краплини. «Дасть великий предок і вже за місяць буде черевата». Все, що тільки й вдалося мені тоді почути, десь на периферії, трясучись і намагаючись не повернути весь вміст назад у чашу, поки тітка віддала розпорядження Младу, напувати мене цією поганю двічі в день.