Злодій

Можна було б припустити, що хлопчик нічого в темряві не бачить, але щось мені підказувало, що він має доволі гострий зір. Мати колись казала, що у мольфарів, рикарів та навіть змій показником розвитку зору служить розмір очей. І саме такі, звірині, блакитні, великі і ясні очі намагаються зараз не зіткнутися зі мною поглядом, коли їх власник наполегливо продовжує копирсатися в недбало кинутій на камінь сумці.

Різкий спалах і мені в очі б'є яскраве світло гасової лампи.

— Курча, мара болотна!

Ауч, це навіть образливо!

— Я, я тут це, просто заблукала... — хлопчик хапається за серце, намагаючись прийти в себе. — І, і я скоро, вже, піду.

Ще й заїкається.

ЗаблукаЛА? Доволі цікаво.

Неважко було розпізнати й цей говір: так м'яко, ніби лився мед на вуха, говорили підгірці. Вільний народ, неприборканий, непокірний і судячи з усього ласий на крадіжку. Хоча, зазвичай так казали про нас. Чутки ходили різні, про те, якщо проходити до Ойнуру через Єргу, то в стадах пропадає худоба, губляться товар, гроші й діти. Вужі, обманюють легковірних і обкрадали неуважних, затуманюють розум і все таке інше. Але, про жителів Підгір'я, мені доводилося чути багато і хорошого і поганого. Їх князь так взагалі так часто був у всіх на слуху, що мені здавалося, ми були вже знайомі. Але про злодіїв з Підгір'я я не жодного разу.

Чутки – не най надійніше джерело в якому варто шукати правду.

Цей випадок є ще одним доказом того, що серед усіх народів, професій і навіть членів однієї семи не обійтися без виродка.

Мене понесло кудись не туди, вино занадто сильно вміє плутати думки.

По порядку. Я знала точно, одним з запрошених батьком гостей він бути не міг. По-перше віком ще не доріс й до чотирнадцяти. По-друге кликати західних господ не було сенсу, їм до Єргу діла немає, та й дружні зв'язки ми з ними не вводимо. По-четверте служкою, теж скоріше ні, чим так. Хлопчик у сукні викликав би запитання. Дівчинка в сукні також, фасон був зовсім не місцевий. Хоча його «заблукала» звучало геть по жіночому. Нічого не розумію. Тай здається я пропустила по-третє. Трясця.

Палка!

Зараз коли його руки не були зімкнуті на ній, стало ясно що ніяка це не палиця, а чорна металева руків'я. По якій начебто живі, повзають змії...

— ... ти мене чуєш взагалі чи ні?

Останні слова хлопчик вимовив навмисне голосніше попередніх, яких я взагалі не чула. Потрусивши головою я зрозумів що надто глибоко увійшла до власних думок.

— Заблукав? Чи просто намагався вкрасти найбільш розшукуваний артефакт всього Крайславу прямо з під носа зміїного кодла. – Вирішила припустити я чисто заради сміху. Чудово розуміючи яку нісенітницю зараз несу.

Хлопчисько сторопів.

В яблучко! Серйозно?!

Слова вимовлені мною, були сказані тихо і з заплітається язиком, але навіть цього було недостатньо щоб хлопчисько почув. І не просто почув. А злякався через мій здогад. На мить після його звичайна поза змінилася на бойову стійку. Тепер настав час напружуватись мені. Звичайно, у випадку атаки у мене була перевага, я була сильніше, вище і годують мене в останній час дуже добре, тільки от...

Всього на секунду, ті очі...

— Навіть якщо і так, — глухо промовив хлопчик, дивлячись прямо на мене в упор. Очі в очі. Ось це зміна настрою! — Пані, якщо ви не згадаєте ніколи в розмові нашу зустріч, я у відповідь за таку люб'язність, з великим задоволенням удам, ніби також вас тут не бачив. Що-що, а ці священні місця ніяк не місце для прогулянок всякої нечесті, особливо при сьогоднішніх обставинах.

Священні місця? Сьогоднішні обставини? Всякої нечесті? Що він взагалі меле? Але не суть, один мій кинутий погляд, на тонку цівку поту що стекла по його шиї, пробудив у мені неабияку грайливість.

Сьогодні передостання ніч, можна трохи й повеселитись. Наостанок.

— То, це і правда він? — сказала я таким же низьким, сиплим голосом — Змієруб?

Від цих слів хлопчику явно було ніяково, але мене його замішання заохотило ще сильніше.

Змієруб на більшості фресок на стінах малих і великого залів, зображений в половину зросту воїна, сокирою чи тесаком, з чорного металу та червоним, напевно, від крові ворогів, лезом. Головний символ, відразу після сонця, храмів Попелу, нині головної релігії Крайслава, що несе перемогу над злом. І водночас символ страху в перемішку з святобливістю серед змій, який забрав у нас могутність та велич. І став погибеллю для нашого великого Предка, засновника роду, величезного змія що власним тілом проклав всі тунелі Єргу, і жив в так званий Вік Героїв — якщо вірити легендам, близько тисяч років назад.

Та одночасно з цим неодмінна частина кожної з казок, тих самих, що про великого Героя і чоловіка в якого були шість синів й дочка.

У дитинстві, я так часто чула ці байки навперебій, що побачивши от цей безглуздий молоток на власні очі навіть якось засмутилася. Надто вже ти був малий і непоказний, та й малюнки змій, що раніше мені здавались мало не живими, придивившись, ніби намальовані дитячими руками.

І цим нас батько все життя лякав?

— Пані, не розумію про що ви кажете.

Він трохи насупив брови й моргнув такими довгими густими віями, що мені їх навіть з відстані було видно.

— Досить лукавити, ти уже зізнався, до того ж тут навіть напис той самий, на старо-рутенській про якесь там поле чи луги...

Хлопчисько саркастично скинув брову, у нього це дуже гарно вийшло, красиво, і виразно: — " Іти на ви!" — коротко відповів він, смикнувши плечем.

— Точно, він, — погодилася я, помітивши, що обличчя у хлопця загострилося від крижаного сказу. Друге попадання у яблучко. А я сьогодні Дайбоже. — Знаєте, я зворушена вашою турботою. Пропозиція, що ви озвучили, дуже заманлива, ну, про те що ви не розповідаєте про мене, а я про вас, правда, тільки от є не задача, мені нема від кого приховувати, що я була тут.

Хлопець знову насупився, трохи подумав, а згодом сказав.