Півень

Велике щастя, мені недовго довелося стирчати на очах у всіх: можна подумати, ніхто не розуміє, що я, як одна з тіток влучно підмітила, останні років п'ять під час приїзду в підземелля будь-якого чужинця, будь то торговець, сусід або просто випадкова залітна птаха, тільки те й роблю, що виставляю себе по волі батька, мов товар на ярмарку. І сам по собі ритуал, полум'я, занурення в воду, і все таке інше, банальна данина традиції, а мати Великого героя Красибора, отримує той хто буде сильнішим і всіх інших претендентів переб'є. Або в золоті втопить.

До того ж надмірне милування княжою красою, за неможливості торкнутися – найжорстокіша з тортур.

Разом з тим я встала, заскрипіли й інші лави, і наступний момент я вже обмінювалась вітаннями та добрим словом з усіма гостями батька. Вже вдруге перетинаючи увесь зал, я помітила, що ставлення запрошених юнаків не суттєво, але змінилося. Від неприкритої відрази, залишились добре заховані крихти. До потворності, як і до краси швидко звикаєш. Надто швидко. Спочатку... Мене до тремтіння в колінах це дратувало. Мене дратувало, що будь-який чужинець, в полі зору, міг дозволити собі понюхати, роздивитись від верху до низу і навіть помацати, мене. Та що там чужинець. Я навіть зловила на собі, м'ясоїдний і дуже уважний, терпляче-вичікуючим поглядом одного з дядьків. Всі вони, в мені бачили знаряддя, в більшій чи меншій мірі. Приз, трофей, символ їх статусу, гарантія сильного потомства, і від цієї думки навіть посмикувалося око від відрази й безсилої люті.

— Знайомтесь мій син Желан, дружинниць князя Світловида.

— Мовчан Святославович, щасливий, що нарешті я зустрілася з тобою.

— Радий буду запросити тебе на танець напередодні Сонцекраса.

— Боян, торговець з Ожеги...

— Таке прекрасне волосся!

— Ми вже знайомилися раніше...

— Мене звуть...

— Можна я торкнуся?

Чекати дозволу не стали, чужа рука, що загрубіла від праці, погладила мене по животу.

Тіло пробило блискавкою. Я закусила губу від огиди.

— Боже! — вигукнув чоловік благоговійно, озираючись на інших. – Я торкнувся справжнього дива!

До мене потяглися ще руки, але я відсахнулася. Навіть не намагаючись і далі посміхатися чемно або хоча б байдуже, я вийшла з банкетного залу востаннє піймав на собі погляд зелених, кольору хвойного лісу, очей. Але двері за мною закрились так швидко, що я навіть не встигла роздивитись того, кому вони належали.

Стало тихіше.

Пальці рук поколювало, я перебирала ними складки полотна паньови, намагаючись вгамувати тремтіння. Хотілося помитись. Змити з себе всі погляди, слова, дотики, піт, поринути в воду і... там же втопиться.

Я проковтнула. Ну що за дурість. Я ж клялася, божилася, що не допущу собі в голову більше таких думок.

Трясця!

Вже по той бік виходу мене наздогнав Млад і, як безмовна тінь, протискаючись в натовпі між колонами коренів з восьмирічним Марком на плечах, провів мене до сходів. Зверху капала вода. Старий кам'яний дах першого ярусу кришився, на землі розповзся мох, випускаючи тонкі, ледь помітні світні стеблинки.

Скориставшись відсутністю чужих вух, я поторсала брата за руку і тихенько запитала: Скільки?

— Тисячу золотих, – так само тихо відповів Млад, граючи, тонким коротким ножом який він всюди тягав з собою. – Більше, набагато більше, ніж батько тільки міг розраховувати.

— То він погодиться? – запитала я, коли мої пасма зверху засмикали. Вдаривши по рукам бешкетника, я скорчила страшну фізіономію Маркові. Братик захихикав.

Млад закусив губу і дочекався, поки чужинці, що проходять повз, будуть на достатній від нас відстані.

—Вранці він попросить половину на вперед, – серйозно відповів Млад. – Провести тебе до спалень?

Останній запалений вогонь залишився за спиною і простір огорнула непроглядна темрява. Я її не боялася, темрява була моєю невід'ємною частиною. Деякі тутешні діти народжувались, жили і вмирали, так ні разу не побачивши сонце.

—Не треба, я спущуся на шостий поверх, – пробурмотіла я. Мені потрібен був час побути на самоті та подумати як діяти далі. – Відмию, скажемо так, весь цей бруд.

Млад, втупився на мене з такою напруженою міною, що стало якось ніяково. Так, можливо, зараз зовсім не час, щоб валяти дурня, і краще було б посапати, але ж це була моя передостання ніч. Якщо не сьогодні, то коли?

— Добре, – помовчавши, сказав він, – відпочинь.

Марко примхливо надув губи, коли старший стягнув молодшого і опустив на протоптану землю. Потім мене обійняли, міцно. Обидва. Млад за талію, Марко за праву ногу. Обоє поцілували в щоку. Марко одразу в дві, розповідаючи як сильно він сумуватиме за мною. На мої заперечення, що я їду не просто зараз, і коли він стане великим, ми обов'язково ще зустрінемося знову, він негативно похитав головою.

- Коли я буду великим, як Млад, ти вже помреш.

Млад розреготався, а я задумалася про те, чи не передався молодшому брату від нашої далекої прабабки дар ясновидіння.

Але я швидко відкинула цю думку.

Підхопивши молодшого на руки, Млад пішли назад до світла. Таким чином, я нарешті залишилася з місцем, що служило мені домівкою стільки років сам на сам.

На краю прірви.

Величезна кам'яна яма йшла невідомо на яку глибину, до самого темного серця цього світу. Це був єдиний шлях що дозволяв мандрувати між ярусами Єргу. Простір всередині неї був тихим, але живим. Я йшла все далі й далі від головного залу, його шум та гамір вже стих та майже припинив доливати до вух. З глибини доносилися, ледь чутні, голоси. Але спускаючи нижче, вони долинали моїх вух все рідше і рідше.

Притуплений гул моїх кроків лунав від високих стін. Сп'яніння било в голову достатньо щоб пропустивши одну сходинку спіткнутись. Добре, що я встигла схопитися кам'яних поручата, рятуючись від падіння, в прірву. Хода в вужів зазвичай дуже м'яка, кістки еластичні, всі рухи плавні, як залишкове нагадування про давні часи, коли у предків ще були потужні лускаті хвости. Якщо, звичайно, сотні років кровозмішання з людськими жінками й ув'язнення в підземній могилі ойнурцями на дев'ять поколінь можна назвати давніми часами.