Хмільна ніч

Як же тут, трясця, гамірно.

Від пахощів, дух яких заповнював повітря, у мене почали сльозитися очі. Хтось у центрі зали бився, по столу вільно бігали козенята, під оплески публіки співали свої пісні кобзарі.

Я була здивована, але не приголомшена.

Зазвичай їла я просто в малій їдальні разом з мамою – у нас був окремий столик, де ми сиділи тільки вдвох. Або ж в перервах між роботою, обідала в теплицях разом з дорослими тітками з бічних гілок сім'ї. Де працювали там і обідали. Бувало також, що доводилось сидіти з дітьми різного віку, крім зовсім вже маленьких чи, навпаки, зовсім дорослих підлітків, які вже заслужили право сидіти за одним столом з главою дому. От вони, зазвичай, і набивали пельку у цій головній столовій на першому ярусі, що більше нагадує місце для тортур з великим столом п-подібної форми та вузькими лавками на яких просто неможливо сидіти. Страшенний гамір та крики чи то від болю, чи то від щастя тут здавалося б ніколи не вщухали. Кожен у підземеллі мав особистий ритм. Через що здавалося, що перший ярус, найдовший серед усіх сімнадцяти, що зменшуються із зростанням числа, ніколи не спав. Влаштування трапези тут могло початись як серед білого дня, так в той же день глибокої ночі.

Всілякі страви, напої, замість прибитих до столів жертв, крутилися перед очима в хаотичному ритмі. Голодні розбурхані дядьки, що намагаються урвати якомога більший кусок м'яса зі столу, який і так ломився від кількості їжі, били один одному носи. Кухарки тільки й встигали міняти розбиті керамічні тарелі та підганяти помічників. Трохи розбавляли гостей, що майоріли сріблом, дорогими тканинами, полірованою сталлю шабель, блідістю обличчя та очманілими поглядами.

Ласкаво просимо до Єрги, любчики.

Таких свят їм, певне, бачити ще не доводилося.

Нам теж, мама перевершила сама себе.

Серед чужинців деякі були мені знайомі. Ось торговець із Макуша з волоссям сивим, мов перший сніг, а ось ще один з Ожеги – товстун і торгує не худобою, а зерном. Стрункий юнак біля нього міг бути тільки його сином, ми знайомилися кілька років тому. А трохи нижчий і миловидніший за нього парубок, безумовно, доводиться останньому молодшим братом, напевно. Або ж, ні.

І, якщо пробігтися очима, набереться чимало парубків. Всі, хто торгують по обидва боки перешийка, заради зручності відвідують Єргу. Підземне місто є більш швидким та безпечним шляхом через Місячні гори. Хоч спочатку торговцю й треба викласти на стіл кругленьку суму.

– Що встали стовпами, йдіть давайте, – сказала мама, несподівано з'явившись із-за спини.

Підштовхнувши мене рукою, вона з голови до ніг прослизнула по мені швидким поглядом, розчаровано видихнула і тут підходила спідницю і незважаючи на великий живіт, граційною ходою попрямувала далі.

– Младе, заправ сорочку, а то виглядаєш як, лайдак, – наказала мати, озирнувшись через плече. – А ти дочко, перекинь свою косу через плече, нехай першою юнаки вгледять її, а не твою вроду.

Мимохідь мама уважно та швидко пройшовшись очима по столам, немов когось шукала. Долонями вона раз у раз погладжувала живіт і зовсім його не соромившись, а, навпаки, демонструючи всім, хто в її бік зазівався. У наших краях було не прийнято вагітній жінці щось робити в людному місці, особливо в чоловічому оточенні. Їй би на своїй половині сидіти не показуючи носа, і не піднімати без попиту голову. Але матінка відрізнялася від інших жінок і плювала на чужі пересуди.

Вона вміла ось це все – вести бесіду ні про що, посміхатись всім відразу, проявляти чарівність і безмежне терпіння. Навіть пітних жирних свиней з чарівною усмішкою на обличчі та в їх же присутності вона не боялась так і називати. Свині, що насправді були людьми (серед народу їх кликали ойнурцями) колись захопили Крайслав та стали вважати себе тут ґаздами, на диво не ображалися. Більше того, навіть вважали такі прояви характеру чарівним. Ясно у відповідь на образи посміхалися, бажаючи зірвати ще хоч крихту маминої уваги. Правда так було колись, після народження п'ятої дитини вона роздобріла остаточно і краса її зів'яла. Тож, окрім батька, на злослів'я посмішкою їй уже ніхто не відповідав.

Коли материнська спина загубилася серед строкатих шат, ми з Младом переглянулися.

– Люба матінка, – незворушно промовив брат, заправляючи сорочку в штані.

– Рідненька матусенька, – підтвердила я, кинувши довгу косу на праве плече.

Я нерішуче завмерла на порозі ще всього на секунду. З'явилось бажання розвернутись і втекти. Правда, перспектива покуштувати зайву порцію сметани за будь-яке страждальницьке зітхання, слово, чи не приведи боги втечу, вселяла непідробний жах. В результаті доводилося зібратись та почати стрімко перетинати їдальню, не звертаючи увагу на зацікавлені погляди гостів та потенційних наречених. Ті відриваючись від смакування м'яса та інших страв (все-одно з м'ясом), ставок на потішних бійців в середині залу, розмов і карт, дивились на мене чи то з подивом, чи то з німим обуренням, то ще незрозуміло чим. Що й не дивно. Б'юсь об заклад, ті, хто мене ні разу до того не бачив, не таку дівицю на видання чекали. Млад тримався на два кроки позаду, злобно зиркаючи у відповідь на кожний посланий мені липкий погляд.

За що я була йому щиро вдячна.

Ще здалеку увагу привертав величезний стіл, де гомін голосів і подзвякування посуду не вщухало ні на мить. Молодші брати батька завжди голосніше за дітей намагаються мірятися своїми принадами, з'ясовувати хто кого краще, хоч і вік більшості перевалив третій десяток. В одному кінці столу дідів брат, старшина, тлумачив щось щербатим ротом, що розрізав його обличчя від вуха до вуха. І тлумачив не абикому, а, зважаючи на жупани з вишитим вінценозним козлом (символом Двуморря), бесіду вів з прибічниками князя. І не абищо, а свіжі плітки про поголовно вирізаний ойнурський загін князем, що править у Ярені, та про золото з Медової затоки, яке затонулому в Багатоликому морі. За гордовитими поглядами гостей і поблажливими скупими відповідями можна було припустити, що дід ніс якусь маячню. Чи-то вони з висоти своєї пихи вважали його слова маячнею. В той час батько відкинувся на спинку стільця і, трохи послабивши пояс, сидів в іншому кінці столу. Ліву руку матері він тримав у своїх руках то стискаючи її пальці, то випрямляючи їх усі разом чи кожний окремо, тихо перемовляючись з одним з дядьків. Очі мама світилися. Навіть стільки років проживши разом вони по цей час сварилися, а через годину воркували один з одним мов два закоханих горобчики. А за трохи менше року знайомили нас з новим братом. В центрі столу сидів князь. У тьмяно-русому волоссі сіріли тонкі нитки, з заплетеної на потилиці коси вже встигли вибитись кучеряві пасма, пухкі щоки горіли вогнем, жирне подвійне (може навіть потрійне) підборіддя спітніло. Князь сміявся, жартував зі своїми прибічниками та дядьками, віддавав належне кожній зі страв... і не зводив з мене зацікавлений погляд весь мій шлях до столу.