Вужка

Давним-давно за часів героїв, жив собі чоловік,

що мав шестеро синів та одну дочку...

Більшість казок я чула від своїх тіток та матері. Зазвичай їхні казки були про тварин, що говорять, домових, водяних, потерчат, прекрасних, але підступних мавок і так далі. І завжди вони мали практичні поради як вижити у нашому жорстокому світі, нехай дітьми ми цього й не розуміли. Наприклад: «Сміливо можна брати тільки ті гриби, на які мошкара сідає», «Не гуляй одна лісом сутінками», «Слухайся маму», або «Не переходь річку в перші миті світанку».

У поодиноких випадках щось нам розповідав батько, коли в ньому прокидалося бажання поспілкуватися з дітьми. Точніше не щось, а саме цю казку. Про чоловіка, що мав шестеро синів та одну дочку. І його варіант сильно відрізнявся від тих, що розповідала мама та тітки.

В їх версії хлопчик був героєм, з силою рівною тритисячній дружині. Він звільнив з полону змія братів та сестру, а сам згодом став великим князем. Повчальна казка з добрим кінцем. Батько, своєю чергою, назвав його людським виродком, душогубом та ще бозна-ким. Що спочатку запряг нашого великого Предка в плуг, а прооравши ним землю, вбив змія. І не просто вбив, а пробив своєю сокирою, Змієрубом, тому череп. За тим зґвалтував зміїну доньку прямо на тілі мертвого батька та став їй чоловіком і князем на Аспідовому троні.

І це ще без кривавих подробиць та нецензурної лайки.

Чи варто говорити, що після татових казок сон знімало, як рукою? І ми з братами в непроглядній темряві кімнати тулилися один до одного ночі на проліт, здригаючись від кожного шереху. В страху, що за нами, як колись і за нашим предком, прийде цей хвацький хлопчик з сокирою в руках. Ще тоді, в дитинстві, я пошкодувала, що мала прекрасну пам'ять і на додачу дивовижну здатність заповнювати моторошними думками свою голівку.

Але було щось у цих казках спільне.

Пророцтво.

Прийде день, коли, цього разу в зміїному роді, народиться великий герой і, для останньої битви зі злом, він об'єднає усі дев'ять князівств Крайслава.

І ім'я йому буде – Красибор.

Скажеш нісенітниця. Ми з братами також думали й на цій частині закатували очі.

Змалечку ми знали, що цьому не бувати.

Дев'ять князівств вже ніколи більше не об'єднаються разом. Та й сильного зміїного роду вже поколіннями нема. Людська кров, мов водою вимила з нас всю первісну магію, залишивши без найціннішого, що ми мали, – хвостів.

Навіть для світу часто-густо населеного всякою різною нечистю та духами, племен змій-перевертнів — нащадків самого Аспида, сина Чорнобога, в Крайславі можна було порахувати на пальцях однієї руки. Ну, може й двох. Насамперед, це було гніздо полозів на заході, поблизу притоки річки Смілни, — дуже древній рід з промовистою назвою — Вацлав. Подейкують, що навіть мати засновника Ярені була з їх племені та всі князі нащадки носять в собі їх кров. Тільки-от навіть якщо плітки не брехали, сьогодні така кров їм не допомагає, бо їх рід вже шість поколінь був в княжій опалі за зраду та всіляко піддавався цькуванню та знищенню та так, що зараз майже весь згинув.

Ще є Веста – наш найближчий гадючий сусід з півдня. На відміну від Єргу та Вацлава, ті були старовірами, жили назовні, а не в землі, не приймали традиції та закони країни. В середині весни, час від часу доходили чутки про набіги на людські села, викрадення худоби та жінок, постійні війни та міжусобні бійки й чвари між братами, криваві звичаї. Зовсім не ті з ким хотілося б мати не те що спорідненості, а навіть знайомства.

Такою була думка батька, значить і всього Єргу.

Крім них, по всім краю можна знайти не так вже й багато зміїних гнізд. Кілька ще були на сході та просторах великого степу, а один поблизу кордону з Сивою, а проте всі вони були настільки крихітні, що я ніколи не чула їх назви.

Та навіть в часи Героїв, коли кожне з гнізд населяло понад дві тисячі хвостів, знайти серед них самку змію було величезною вдачею.

Сьогодні й поготів.

Щоб не зникнути зовсім, змії одружувалися з людськими жінками. Десятки поколінь таких шлюбів спричинили зміни: у нас з'явилися звичайні людські ноги, а на кожній з них по п'ять пальців; особи округлились, набули людського образу, майже у всіх язики зрослись воєдино, у багатьох посвітліла шкіра, затупилися ікла.

Ми почали зникати як вид.

Магія у нашім краї ледь дихала й відмирала.

Змійки – це рідкість, дар, благословення та ще сотня слів, якими я могла б себе похвалити, от тільки за собою слова нічого не несли. Одній самці не під силу врятувати всю популяцію. Перша за сто сімдесят років дівчинка в цих сирих тунелях, похованих глибоко під землею, що віками не пропускали сюди ні одного сонячного промінця, була народжена зимою. Це важливо. Бо зазвичай, у змій приплід навесні або восени. Друга дитина союзу тоді ще майбутнього глави Єргу — найбільшого зміїного племені країни Вужів, та його дружини — мольфарки з Драгви. Не володіє ні магією, ні якимось іншим даром, начебто, говорити із примітивними зміями, викликати дощ, затримувати дихання під водою довше десяти хвилин. Нічого.

Тільки хороша пам'ять, і тільки з моменту свого народження.

Вміння пам'ятати спогади всіх своїх предків було покоління п'ять тому втрачено.

Тішить, що у своїм недолугості я не самотня. Ні серед рідних, ні серед двоюрідних чи троюрідних братів ніхто нічого не вмів.

Отож, ростили мене нарівні з хлопчиками однолітками, так само одягали, так само стригли волосся, так само вчили стяти навстоячки (в мене не вийшло). Коли в семирічному віці мене вперше зустрів Дарко, минуло багато років перш ніж він цьому зізнався, княжич думав, що його наречена — хлопчик.

Тоді я й слова такого як "наречена" не знала.

Зрештою, до жінок, не знаю як серед всіх змій, але Вужі ставляться поблажливо. Ставляться як до когось нижче себе, неповноцінного, неспроможного самостійно про себе подбати. І вважати одного з своїх, їхню кров та плоть, не сином, а дочкою, було якось неправильно. Від того я росла трохи дикою та свавільною навіть якщо порівнювати з братами, які, бувало, поводилися скромніше. Всіх окрім Мар'яна, у того срака по шву розійдеться, якщо він хоч один день не влізе у бійку.