— Якщо так морщити брови, то зморшки на лобі з'являться, – пробурчала тітка Здена, жорстоко вимішуючи тісто. Перебуваючи в дурному настрої, вона все робила різко. Напевно, тому й хліб у неї завжди виходив пишний, з такою силою вона місила його міцними руками. А, враховуючи пухкі пироги, тільки вийняті з печі, що так і манили своїм ароматом, настрій у неї був вкрай паршивий. – От я, як була дівкою, в шістнадцять років вийшла заміж за твого дядька. Твоя мати й того швидше. А жінка твого старшого брата, що минулого місяця розродилася другим сином, не мала ще й тринадцяти, коли носила першого. Ти ба, як буває! А тебе через трикляте пророцтво розпестив твій вельмишановний батько і надав тобі цим ведмежу послугу, так і знай!
У відповідь я лиш кивнула. Мені було важко говорити – рот був заповнений черствим хлібом, який мені суворо наказали жувати повільно і вдумливо. Але якби й могла, все одно не знала б, що мені на це відповісти.
— Здена, правду каже, коли приходить вік, дівці треба вийти заміж. – Підтримала куховарку, друга тітка Дзінка стоячи біля розпеченої печі, її кругле обличчя почервоніло від жару. Я знову мовчки кивнула. Тітка одразу насупилась, зсунувши кудлаті брови, але її наступні слова звернулися не до мене, а до подруги: – Так то правду кажуть, що її дванадцятирічною до Єргу привели? А батьки в неї що, не мали ніц проти? Або самі нелюди, за борги й продали?
Тітка Здена, хвацько клацнувши пальцями, змащувала миску олією перед тим як перекласти туди тісто. Очевидно вона мала, що сказати на цю тему. Ще очевидно, що обговорення мого життя, на цей вечір, в стінах кухні, зжило себе. Протягом останніх років, всі тітки поверталися до цієї теми постійно, переливаючи з пустого в порожнє. Але сьогодні в поєднанні з рештою подій, кожне зауваження летіло сотнею каміння в мій город. Тітки мали рацію: я давно вже вийшла із загальноприйнятого в Крайславі шлюбного віку. З роками не молодію і, можливо, цей рік останній шанс вдати мене заміж.
Сподіваюся що цей рік останній шанс.
– Так сирітка вона. Ти що, не чула? – пошепки промовила Здена, Дзінці, але не чув її тільки глухий. А такі серед кухарок підземелля водились рідко. Нехай і працювали вони на нижньому, дев'ятому серед заселених, ярусі, але новини сюди доходили швидше лісової пожежі. – Як мати вмерла, біда лихо породила й рідня батька все майно собі присвоїла, а дівку на вулицю. Мій чоловік говорив, що вся обдерта була, голодна. Сама розумієш, до найближчого села два дні дороги. Одним словом, гола й боса до брами прийшла, на службу проситься. Там її Збігнеїв син і вгледів, та собі за жони взяв.
У обох куховарок захоплено блищали очі, а в мене запульсувала голова. Облизав брудні пальці я потерла скроні. Пам'ять мимоволі підкидала зовсім відмінні нариси життя тієї дівчини від тих що малювали собі зараз тітки.
– Ох, ти диви, як звезло дівчини!
Звезло у дванадцять з пузом ходити? Диво, що дитина і мати живі залишилися. В цих стінах, жінки й старші за віком, у пологах, душу Предкам віддавали. А тут дванадцять років! Везіння, як з цапа вовни – жодного.
– Та що ти, Здено, маячню кажеш! – Включилась в бесіду одна з невісток, що до цього була зайнята нарізкою городини. Вона мовчала, але слухала уважно. – Мого чоловіка дядько має внука та той з її чоловіком на брамі варту веде. Так він казав, що зовсім вона й не бідося, а дівка з не аби-як заможної сім'ї. І заміж вона вискочила за вужа, бо бридка, мов болотна мара!
У відповідь на звинувачення в брехні тітчині губи склалися в косу лінію. Витерши брудні руки в не менш брудний плат, вона підійшла впритул до невістки.
– Не бзди, сама ти бридка мов болотна мара! І знаємо ми того внука, він тільки те й вміє, що замилювати доброму люду очі!
Невістка теж встає на ноги, склавши руки на пишних грудях.
– А ти певна, що кажеш про мого родича, а не про свого власного чоловічка, запроданця!
Ух, от це вже було чистої води образа.
Обличчя Здені стало багровим, руки стиснулись в кулаки.
– Заший ротяку по саму сраку, коли в наступний раз здумаєш її відкрити на мого Юстина!
– Сама, курво, собі рота заший!
Злослів'я могло б навіть перейти в бійку, що було для Єргу звичною справою, але на дверях задзвеніли дзвіночки. В головну залу попросили другу страву. А сварка не була достатньо хорошим приводом для моєї матінки, щоб линяти від праці й зіпсувати їй задум. А задум в неї був грандіозним! Не дарма ж вона заради сьогоднішнього банкету буквально спустошила всі комори підземелля, залишивши поселення давитись крихтами до самого збору урожаю восени. Не дивлячись на багаторічний договір, вона очікувала вперше з заручин приймати у своїх стінах князя. За сумісництвом колишнього майбутнього свата.
А тому, хто наважиться матінці завадити, вона особисто обіцяла перетворити життя на суцільне жахіття.
Показавши один одному дулю, обидві жінки розійшлися по своїх закутках й прийнялись за роботу. Для них ця загроза була зовсім не порожнім звуком. І ні для кого не була такою: ні на кухні, ні в головній залі, ні у всьому підземеллі.
Двері захлопали, знову почалася метушня.
Варто було поставити на стіл тарілку з обсмаженими на деко жабами, щурячими лапками, тушкованою рибою, як чиїсь руки одразу підхоплювали її і по драбині несли нагору, на перший ярус. Туди ж тягли величезні глечики з вином, ягідними настоянками чи перченою горілкою.
Однією з переваг кухні було тепло. Швидше навіть спека. Сидячи на маленькому стільчику біля мальованої пічки, я притулилася до неї ще щільніше, жуючи свій черствий хліб. Незважаючи на те, що гула голова, підкошувалися ноги і кожен новий спазм в животі здавався ще дужче попереднього, я почала провалюватись в дрімоту. Тітки ще якийсь час говорили, але мої думки пішли в інше річище. За цей день я так втомилася. Так багато зробила, почула, пережила... а він ніяк не бажав добігати кінця.
Сьогодні на зорі моя благочестива матінка хутко підняла всіх, кого в нашому роді не звикли жаліти: худорлявих молодух, переспілих баб, бездітних, інших жінок і, звісно ж, мене. Пошепки клянучи предків, місцеві традиції та мужиків, ми неохоче бралися до роботи. Менше ніж за два тижні по всьому півдні відзначатимуть велике літнє свято – Сонцекрас. За переказами, щороку, саме в цей день, народжується літнє сонце і, щоб возвеличити його, юні, незаймані дівчата опівдні плетуть квітучі вінки. А після, перед самим заходом сонця, збираються навколо вогнища поблизу водойм. Пізніше кожна з дівиць на видання ввійде в осяянні повним місяцем темні глибини священної ріки, де й проходитиме боротьба за честь та право бути обраними нею в пару.
#4218 в Фентезі
#669 в Бойове фентезі
#8440 в Любовні романи
#1912 в Любовне фентезі
про природу, пророцтво боги та міфологія, слов'янська міфологія
Відредаговано: 20.03.2023