Глава 34

Глава 34

Ярик

— Кар, кар, — закричали ворони, що сиділи обабіч дороги, припорошеної памороззю.
Після нічних -12, ранок був важким на підйом.
— Ворони — наймудріші птахи, — Тео, вікіпедія, блін.
— Особисто мене вони лякають, — Сал застібав чорну парку й натягав теплу шапку.
— Ох і дубак. Літо ж наче!
Нанук лише посміхнувся.
Спорядження: ліхтарики, кирки, мотузки, альпіністські черевики з комплектом кігтів у додачу — в горах при низьких температурах і складних підйомах без них ніяк, ще карабіни та інше. Вкотре подумки подякував мамі, що з дитинства привчала мене вдягатись тепліше. Термобілизна — це порятунок. Так, спорядилися ми як слід, але краще бути готовим до найгіршого, ніж бути застигнутим зненацька. Рюкзаки вийшли важкі, але нести їх недовго — скоріш за все, скинемо, коли пройдемо шахтні тунелі.

За сітчастими воротами, на яких красувалася табличка з кричущим написом: «Вхід заборонено. Небезпека обвалу», за кілька десятків метрів знаходився вхід до покинутої шахти.

— Я думав, такі методи розробки вже давно застаріли.
— Ну-ну, — пирхнув Нанук, — це в великих містах не ведуть, а тут розробляти шахту іншим способом занадто дорого.
— Усе впирається в гроші.
— Чому ж? І в геологію, і в обладнання, — став загинати пальці мер.
— Гаразд, гаразд. З тобою сперечатися собі дорожче.
— От-от, нічого з старшими сперечатися.

Сал зареготав на весь голос. Мер не зрозумів, у чому річ, на відміну від нас із Тео.

Вхід до штольні був забитий дошками. З вигляду дерево вже добряче зносилося. Що ж нас чекає всередині, якщо ззовні такий аврал?
— Шлях неблизький — кілометрів шість.
— Ну, тоді ноги в руки й уперед!
— Мені б твій оптимізм, — позаздрив я життєрадісному Салу.
— О, без цього ніяк! Думаєш, хто мене століттями розважав? Я ж…

Дорога обіцяла бути довгою.
Сяк так  очистивши вхід, ми заглибились у тунель. У ніс ударила сирість, але не волога, а морозянa. Дивний опис, проте точний. До неї домішувався запах старої деревини.
— Дивно, я думав, тут буде тепліше, ніж надворі.
— Шахта давно покинута. Раніше повітря, що надходило в розробку, спеціально підігрівали. Взимку було цілком стерпно: стабільні -5-10 градусів.
— Та ну — літо просто, хоч засмагай.
— Для нас це нормально. Коли в тебе під боком льодовик — звикаєш до холоду.

Висота тунелю дозволяла спокійно стояти прямо. Добре, що не доводиться повзти навколішки. До дерев’яних балок, які формували захисне укріплення, що перешкоджало обвалам, було близько трьох метрів. Грубе, необроблене дерево й залізні скоби — все, що залишилося від кріплення у давно закинутій шахті.

— Обережно!
— Дивись під ноги!
— Та дивлюсь я, дивлюсь!
— І звідки вона тут узялася? — обурювався Сал, потираючи коліно, яким невдало врізався у іржаву вагонетку біля входу.
— А справді: звідки вагонетка в шахті?

Сміх луною рознісся тунелем.
— О, які всі розумні. Я й гадки не маю, як у вас тут усе влаштовано.
— Та простіше простого: вирубали, закріпили, вивезли.
— От спасибі — добра людина. А я ж думав.
— Що? — Нанук не зрозумів сарказму. — Я ж хотів пояснити, — образився наш провідник.

З кожним метром просування вглиб тунелю, ставало все холодніше й холодніше. На стінах ущільнювався шар інею. Часом, у променях ліхтариків, виблискував лід.
Дорога з рейками вела вглиб шахти, туди, де було темно й дуже холодно. Це місце мене лякало. Затримаймося тут трохи довше — і наслідки можуть бути сумними.
Решту шляху ми йшли мовчки, заощаджуючи сили й дозовано витрачаючи тепло. Нікому не хотілося вести порожні балачки.

Тунель виявився клято нестабільним — усе частіше траплялися обвали, купи каміння впереміш із поламаними балками, і всю цю красу нам доводилося прибирати зі свого шляху. Радувало лише те, що в такі моменти про холод забували геть, але натомість з’являвся страх, що під час розчищення на нас звалиться величезна брила й розчавить, мов комах.

— Чуєте?
Ми зупинилися, прислухалися, як наказав Нанук.
— Крім стуку зубів — нічого.
— Я серйозно. Тихо.

Ледь чутний шелест — і з стелі посипалася кам’яна крихта.
— Шахта стара, ризик обвалу надто великий.
— Тоді: рухайте ластами, громадяни.

Прогулянковий крок змінився на біг. Такими темпами ми швидше доберемося до виходу. Щоправда, мер трохи відставав, але, зважаючи на те, що він лише людина, треба віддати йому належне — бігає він непогано.

Обвал. Вихід із шахти був завалений величезними брилами.
— Це звідки такі камені? — у мене з’явилися сумніви щодо розміру валунів, які явно з’явилися тут не випадково.
— Засипали-таки.

Мер не був здивований. Роздратований — але не більше.
— Ви знали?
— Підозрював. Доведеться повертатися.
— З якого дива? — я зупинив Нанука, який уже збирався йти назад.
— Нам їх не зрушити.
— Ну, це ми ще подивимось.

Дякую, тату, за вовчі гени. Мер був здивований, коли ми з Тео та Салом почали складати каміння по боках шахтного тунелю.
— А? — у нього ледь вийшло вичавити з себе хоч щось.
— Не звертайте уваги. Суперсили, — жартував Сал.

Попри здивування, Нанук трохи підбадьорився й почав допомагати нам, наскільки міг.
— Вибач, що не попередили. Побоялися злякати.
— Та нічого, — він втупився в Тео, який закинув величезний валун собі на плече й, ніби пушину, поніс його подалі від виходу. В його очах спалахнув щирий захват. — Все гаразд.

Робота кипіла, завал поступово зменшувався, поки ми не зрушили камінь, і з щілини не подув свіжий, трохи теплий вітерець. Нарешті, повністю розчистивши завал, ми зіткнулися з новою проблемою. Вихід із тунелю привів нас до прірви — ну, це, звісно, перебільшення, вниз метрів тридцять, але все ж. У часи роботи шахти на інший бік переправлялися за допомогою вагонетки, а зараз рейки валялися десь там унизу. Вдалині, на іншому кінці вже неіснуючої колії, виднівся вхід у тунель.