Глава 18

Глава 18

Ярик

Ох і день учора був. Давно я так не бився — постарів, мабуть. Але факт залишається фактом: у мене боліло абсолютно все тіло. Добре хоч моя вовча регенерація допомагає швидко відновлюватись — уже до завтрашнього ранку буду як новенький.

Лії поруч не було. Я озирнувся й побачив на тумбочці сріблястий дзвіночок. На дзвінок у кімнату зайшла служниця й чемно вклонилась.

— Покличте Лію, будь ласка.
— Вибачте, месьє… кого?

Я сів на край ліжка. Звісно, звідки їй знати, хто така Лія.

— Покличте Жанну, будь ласка.
— Звичайно, месьє.

Дівчина пішла.

Жанна не змусила себе чекати.

— Жоржику, любчику! Як ти себе почуваєш? — вона ледь не кинулася обійматися. Втім, чому я дивуюсь: почуття такту в Жанни напрочуд вибіркове — лише щодо мене.

— Жанно, досить, — я відсів подалі, і її запал вщух.

— Як завжди: в тебе камінь замість серця, — у її словах відчувався холод.
— Де Лія?
— А звідки мені знати, де вона?

У мене брови злетіли від подиву. Серце кольнуло — відчуло щось недобре.

— В сенсі?! — ще трохи — і крик.
— Пішла твоя Лія, з першими променями сонця.

Я дивився на відсторонене обличчя Жанни й не розумів. Думки метушливо носилися в голові. Не може бути! І куди вона пішла? А головне — навіщо? Хіба що додому. Треба негайно її знайти, їй загрожує смертельна небезпека. Як можна бути такою безрозсудною?!

Хоч сил зовсім не було, я все ж таки підвівся.

— Куди ти, дурнику?! Тобі потрібен спокій!
— Дякую за турботу, — я натягав чисті штани, що висіли на спинці стільця, і чорну сорочку, яка лежала поруч. Я досі відчував запах Лії. Можливо, зможу вистежити її, поки місто ще не заповнили туристи?

— Зачекай! — Жанна міцно обійняла мене ззаду, — ти ж пам’ятаєш, як нам було добре разом, — вона терлась обличчям об мою спину.
— Все давно в минулому. Я кохаю іншу жінку.

— Це безрідне створіння?! — вона відштовхнула мене.
— Не смій її так називати! — думаю, у моєму голосі було щось таке, що змусило Жанну вгамувати свій гнів.
— Залишся, чуєш? — вона впала на коліна.
Як би там не було, але я не можу дивитися на приниження жінки, яка так відчайдушно намагається домогтися любові. Я підняв заплакану Жанну за плечі й посадив на ліжко.
— Припини. Ти ж мене знаєш — я не змінюю своїх рішень.
Жанна продовжувала плакати, час від часу схлипуючи. Це було дуже дивно. Скільки її пам’ятаю — і тоді, і зараз — усі чоловіки були біля її ніг. Вона крутила великими правителями так, як жодна інша жінка. Зараз, як чув, вона переключилася на політиків. Навіщо я їй здався? Розуму не прикладу.
— Ти їй не потрібен, вона втекла, піджавши хвіст!
— Не вірю, — я взувся й попрямував до дверей. — Дякую за допомогу, — я розвернувся й вийшов. Поки спускався сходами, молився, щоб не було пізно й слід не зник.

Лія

Пробудження було жахливим: страшенно боліла потилиця, а в очах стрибали мушки. Як після перепою. Тіло затерпло від того, що я довго перебувала в одному положенні. До всього іншого — я дико змерзла.
У кімнаті було темно й сиро. Піді мною лежала якась ганчірка, кинута на холодну кам’яну підлогу. Темрява непроглядна. Судячи з відсутності вікон і вогкості, це було підвальне приміщення.

Я піднялась у надії на дотик дістатися до стіни й знайти вхідні двері, але зіткнулася з невеликою проблемою. Ланцюг. Ланцюг, блін?! Ви серйозно? Ми що, в Середньовіччі, їй-Богу! На моїй правій нозі був браслет, прикріплений до довгого, противно дзеленчливого ланцюга. І не треба бачити, щоб зрозуміти, як він виглядає.
Я вирішила перевірити довжину ланцюга, і вона виявилася надто малою, щоб дістатися хоча б до протилежної стіни. Що ж робити?
— Гей! Хтось є?!
А у відповідь — тиша. Але там точно було якийсь рух.
— Випустіть мене! Чуєте?!
У замкову щілину вставили ключ, і двері зі скрипом відчинилися. У кімнату зайшла людина, тримаючи перед собою запалену свічку.
— Ох, любонько. Ніхто тебе не збирається відпускати.
Це була Жанна. От же паскуда! Що їй взагалі від мене треба? Вона клацнула пальцями, і в кімнату занесли стілець. Вона сіла, закинула ногу на ногу й почала свою розповідь.
— Я надто себе люблю, — хто б сумнівався. — Можливо, ти думаєш, що я багата й відома? У мене є все на світі, й буде все, чого я побажаю? Це так. Але в мене є проблемка. Я страшенно не люблю, коли мені відмовляють. Чоловіки повинні мене боготворити й падати до моїх ніг. Але от Жоржик насмілився мені відмовити. Було це давно… Але зараз трохи про інше. Після того, як він нахабно мені відмовив, він посмів з’явитися на моєму порозі з бабенцією під пахвою. От же нахаба! Такого я стерпіти не можу. Йому я, звісно, допомогла — певно, ще залишилися почуття — але ти, дитино, будеш платою за надані послуги.
Вона очікувально уставилася на мене. Чесно, я не знала, що сказати.
— І?..
— Що “і”?
— Що ти хочеш від мене почути? Благання про допомогу й помилування? Щоб я повзала перед тобою на колінах і просила милості? Та ти самозакохана сучка!
Ляпас трохи привів мене до тями. Було боляче й гидко. Гидко від того, що я зараз цілковито безпорадна.
— Ну що ж ти, Жаннет? — пролунав голос біля дверей.
Його я впізнаю з тисячі — Лукас. Хоча я сподівалась, що ця чума мене омине.
— Ліє, душа моя, як ти?
Він підійшов ближче. Як же хотілося дати йому проміж очей. Огидна потвора. А ще другом прикидався, хоча Жанна недалеко від нього втекла. Як його сюди занесло?
— Жанно, не псуй її товарний вигляд, а то замовник подумає, що я вже скористався нею.
— Мерзота, — прошипіла я крізь зуби.
— Ну, ну. На твоєму місці я б ретельніше добирав вислови.
У темряві кімнати його очі спалахнули, як два вуглики.
— Зараз від мене залежить твоя подальша доля.
— Та хай везуть куди хочуть, аби не бачити твою мерзенну пику!
— Та я тобі… — Жанна замахнулась для ляпасу, але Лукас устиг схопити її за руку.
— Гадаю, нам варто йти. Ми обговорили ціну? Сподіваюсь, питань немає? — Лукас поцілував Жанні руку.
— Звісно, любий. Все, як завжди, чудово. До того ж мене тішить жахлива доля цього зброду, — вона хижо посміхнулась, дивлячись у мій бік.
Я була люта. Адреналін обпікав вени. Здавалося, ще трохи — і я вибухну, чи дим з вух піде. Пригадалася цитата: “Дайте мені хоч за горло його потримати”. Ну нічого, мадам, або як вас там. Буде й на моїй вулиці вогнище з вашим тільцем у стовпа.
Лукас застібнув за моєю спиною наручники й відчепив кайдани з ноги. Схопив мене за плече й повів до виходу.
Я думала, що така процесія приверне увагу туристів, але виявилося, що в провулках, якими мене вів цей кат, було безлюдно. Лукас тягнув мене до катера, що стояв біля причалу. Я марно пручалась і виривалась. Спочатку я була з кляпом у роті, але коли ми сіли в човен — він витягнув його.
— Сподіваюсь, тобі не треба натякати на наслідки твого можливого поганого поводження?
Ох і моторошний же був вираз обличчя — серце ледь не стало. Лукас посадив мене на сидіння, а сам рушив до штурвалу й завів човен. Мотор замуркотів, а в мене все всередині стислося. Невже це справді відбувається? І це зі мною? І не сон?! Паніка підкралася непомітно — в такому стані я могла наробити бозна-чого, і це мене лякало.
Гранд-каналом ми попрямували в бік відкритого моря, і моя доля здавалася зовсім не райдужною. Лукас навіть не дивився в мій бік. А й справді. Якщо?..