Перевірка

Дитина наосліп зробила крок і вперлася майже в живіт чоловікові.

Той, бурмочучи про те, що вона зараз усіх занапастить і лаючи провідника, дружину й чомусь гарбузи, завів дитину собі за спину. І вона опинилася між ним і жінкою.

 -Наш вагон - передостанній. Вони скоро повернуться. - бурчав зло.

-Хто вони? Дурня якась. Гупають, як коні. - сказала жінка дуже тихо. Вона звідкись знала,що у них дуже гострий слух. І нюх...

-То комісари в пропилених шоломах і дід  Мороз, у лобі звізда горить. - почувся шепіт дівчини. -  Ти не моя мама?

-Ні, маленька. Підожди. Перевірка зійде з поїзда, підеш шукати маму. А зараз помовч.

Дівчинка в темряві зайшла руку жінки й притиснулася до неї. Вона дрібно тремтіла чи то від страху, чи то від холоду.

Кругом задуха, як в пеклі. А дитяча рука холодніша за кригу.

Час застиг.  Мертва тиша давила на вуха, натягувала нерви, як струни на гітарі. Ще пів оберту, й струна лопне. І вдарить по руці так, що буде глибокий шрам.

Задуха посилювалася. Титан наче аж розчервонівся від жару. Дитина перестала тремтіти, її зірваного дихання уже не було  чутно. Але рука  дівчинки так і не зігрілася.

Вона ж боса. Як так можна, ким треба бути, щоб не взути дитині чобітки? 

В голові шуміло. Мабуть, тиск підвищився. Таке пекло кругом. 

Чоловік теж знеміг. Навіть перестав бурмотіти й скаржитись на життя й обставини. Він же цілий день на холоді працював, находився, стомився - згадала жінка.

Знову вчулися кроки. Перевірка наближалася.

Щілину закрив чийсь високий темний силует.

Зараз колядуватимуть - недоречно подумалося жінці. А у неї ні цукерок, ні як їх там - продуктів харчування.

Той самий механічний голос щось невдоволено питав. Провідник відповідав тихо й невиразно.

Потім вчувся якийсь шум, на підлогу гупнуло щось важке, наче  горщик розбився, механічний голос  монотонно проказав якесь матюччя.

Почувся постріл, потім, ще щось важке та череп’яне звалилося на підлогу. 

Ще постріл, а за ним іще, на цей раз звук був мокрий, а за ним - хрускіт і звук, наче різко  розірвали цупку полотнину.

-А пішли ви всі, задрали! -  крик провідника.

І знову звук удару по чомусь, наче пустому величезному глекові, знов щось валиться на підлогу.

Постріл, скрик, звук тіла, що впало. 

Мить тиші, й двері прочиняє рука з відбитими пальцями, білими там, де відбито, й срібними там, де ціле. 

У розширений отвір вривається зеленаве світло і просовується голова, справді в шоломі з зіркою, теж уся в білих подряпинах і тріщинах.

Потім постать  намагається ввійти в тісний душний закапелок. Але місця для цієї поторочі там зовсім немає.

Срібна голова водить пустими очима, але побачити в темряві нічого не може.

На плече пузатого фермера лягає рука, на якій уже зовсім мало пальців, і намагається відсунути фермера вбік, щоб голова могла розгледіти, що там за спиною в переляканого дядька.

Друга рука з пофарбованим у срібне пістолетом націлена в похилену голову цієї маленької в порівнянні  з контролером  людини.

Фермер вагається не дуже довго, потім впирається зігнутими в ліктях руками у поторочу з наганом, і з усієї сили штовхає її,  за інерцією вилітає у вагонний коридор. 

Одночасно з цим лунає постріл.

Він зливається  з гуркотом від поторочі, що впала, скриком чоловіка й криком жінки.

-Не чіпайте його, не смійте!  - звук її  голосу в’язне в пустоті. І знову тиша.

Жінка прикладає палець до вуст, щоб дитина мовчала й ховалася, забуваючи, що дівчинка сліпа, й робить крок вперед.

Під ногами хрустять уламки гіпсу, пофарбованого срібною фарбою, кругом розкидана злежала вата й клапті червоної тканини, фальшива біла борода з порваними зав'язками, чомусь у гарбузовому насінні. В проході видні ноги фермера, що впав долілиць у купе провідника, під ним розпливається густо-червона калюжа. 

Наче сновида  жінка витягує руки вперед і заходить у купе.

Там на стіл відкинуло пострілом худющого провідника в чорній шинелі, але крові з нього нема.

На підлозі кобиляча голова з діркою від кулі у лобі, напіврозтрощена. По невеличкому приміщенні розкидано шматки гарбуза. Частина вціліла, наній з’явилося друге око від вхідного отвору кулі. Гарбузове насіння вперемішку з  волокнами прилипло до розбитого тією кулею  вікна, уламки скла падають на підлогу, але не всі разом.

І від цього здається,що звучить музика челести, наче ніжні скляні дзвоники.

Вагон починає трясти - то поїзд нарешті рушив.

Дівчинка, що тихо підійшла, обережно обходить калюжу крові й битий гіпс, намагається не наступати на вату. Присідає над кобилячою головою, бере її ручками й цілує у лоба, як дорогого покійника. Потім торкається гарбуза і схиляє голову.. 

Підіймає руки провідника, що звісилися  майже до землі, і кладе обидві хрест-навхрест, закриваючи  дірки від куль на його грудях. 

Потім знову бере жінку за руку.

-Ти моя мама?

-Я. - приречено відповідає жінка на третє за цю ніч питання.

-Нарешті я тебе знайшла. - каже дівчинка. Її слова ледве долітають крізь задуху від перегрітого титану. Але її ручка помітно теплішає, а очі розкриваються. Вони такі ж сірі, немов сталеві, як в її чоловіка. Покійного чоловіка?

Вона тепер удова? 

Тепла рука торсає жінку за плече.

-Прокидайся, ти вчаділа, чи що?

Жінка скидається, безтямно дивиться в сірі стомлені очі свого чоловіка, що нахилився над нею. 

Вона лежить чомусь на нижній полиці, вагон хитає, чоловік задумливо тре лоба.  -Привидиться ж таке. Диви, аж дим іде від титану. Так можна людей потруїти,  що й не прокинуться. Де той провідник?

Провідника немає, підлога чиста. У руці ще відчувається тепла дитяча долоня.. Поїзд різко зупиняється на знайомому вокзалі.

Чоловік накидує на плечі жінки куртку, й вони прямують до виходу. Двері вагону не зачинені, їх відкрив поштовх  при зупинці поїзда. Сходинка не спущена.