Якби була дитина

От якби в мене була дитинка... 

Буде ще. Обов'язково  буде, які мої роки.

От доб’юся швидкого розлучення, одразу почну шукати чоловіка. Тепер хоч знаю, якого не треба. Отакого не треба, як мій. Особливо не треба, щоб жив з матір’ю. Або щоб вона ним дистанційно керувала.

І ніякого неземного кохання, тремтіння в колінах, запаморочення від щастя, метеликів. То мара і омана. 

Треба нарешті стати реалісткою, не витати в хмарах, не сімнадцять давно.

Ще раз глянула на смугу паласу вздовж вагонного коридору. Те ж яскраве безтіньове світло й марево, що не дає бачити, чи та безтурботна мати знайшлася.

Ступила в купе, де уже розвалився на червоному оксамитовому сидінні осоружний чоловік. Якесь довге слово є для таких, що сидять у вагоні так розставивши ноги, що місця ні для кого більше не має. Іноземне. А по-нашому - свиня. 

Гарбуз зі столу щирився насмішкувато. Одне око гидкої пики пусте, інше примружене одною вузькою тріщиною. І цей з  неї сміється. Дожилася. Ще гарбузові очі на неї не мружилися. 

Тьху,  які ще очі. Просто гарбуз такий розбитий. Або вирізано. Гелловін скоро, провідник, мабуть, потім має вставити туди свічку й повернути пикою до вікна. Лякати нічних примар. Для того гарбузам і  роблять страшні пики, щоб відганяти щось ще страшніше.

Світло ліхтаря відбивається від скла, не вікно, а наче дзеркало. Може там за ним причаїлися примари, а не видно. Від цієї думки холодом сипонуло по спині, наче снігом. 

Жінка зіщулила плечі, глянула зло на чоловіка й потім на гарбуз. Овочі. Ці не захистять ні від чого.

Чоловік подивився, що вона стоїть, але  не посунувся ні на сантиметр. Знов почав щось злісно бурчати про те, який він нарешті щасливий, що це пекло скінчилося.

Жінка дивилася у вікно, уявляла собі якихось примар, аж поки ззаду не почулося прохання  провідника, щоб вона трохи посунулася. Бо треба діставати постіль для нових пасажирів.

 Вона рвучко повернулася.

Провідник стояв  перед нею, високий, худий, в чорній  формі з блискучими ґудзиками й у кашкеті з незрозумілим гербом на кокарді.

Вона могла б заприсягтися, що не бачила його віддзеркалення у вікні. Хоча вона від злості взагалі нічого не бачила. Але повернутися й перевірити не наважувалася. Липкий страх потік по спині між лопатками.

-А дівчинка уже з мамою? - спитала, щоб не мовчати. Ясно ж, що з мамою, куди б вона ділася з вагона. Але мовчати було несила.

Провідник стенув плечима. 

-Та вона тут уже годину бігає з голови у хвіст потягу. Може грається в хованки. Її мати точно не в нашому вагоні. Ви до города посидите,  чи вам дати постіль і поспите? Он полиця верхня вільна, тільки опустити й спіть собі. Пару годин ще їхати. В ногах правди немає. Хоч правди нема й вище, як той казав.

Її майже колишній чоловік сидів відвернувшись, було дуже помітно, як його бісить розмова дружини з цим струнким хлопцем, що жонглював словами, як цирковий жонглер факелами. Але фермер мовчав, тільки злісно сопів.

Жінка прилягла не роздягаючись, сон не йшов. Подумки проводжала дівчинку за руку до матері, а потім дивилася в бестижі очі, коли віддавала малу.

 А мала не відпускала руку, її холодна долонька зігрівалася в жінчиній руці.

Внизу чоловік монотонно жалівся провідникові на сімейне життя. Наче вкотре  зраджував її та їх сім’ю. 

Він завжди так робив знічев’я, знайомим і незнайомим вивертав якісь неважливі або й інтимні сімейні подробиці, якими люди ніколи не діляться з чужими. 

Чужим було однаково. А жінка  відчувала, як з кожним словом росте прірва між нею й чоловіком. З малої тріщинки, коли виявилось, що всі здорові, а вагітність не настала й через рік, потім через два і так досі нічого не вийшло, відстань неймовірно збільшилась, переростаючи в прірву.

Роки йдуть. Витрачати їх на того, хто ...

Раптом яскраве безтіньове світо згасло. І на мить вона подумала, що осліпла. Чоловік замовк на півслові чергової скарги на життя. Провідник так тихо мовчав, наче його тут і не було. Може заснув під ті нудні жалоби.

Дивно, вона лежить ногами до вікна, а вікна не видно. Де вогні ліхтарів? Ото темрява. І вагон темний.

Невже аварія якась? Як машиніст веде потяг, коли не видно нічого - по приборах, як льотчики ?

Наче ж справляється той машиніст, вагон хитається,  стукіт коліс заколисує, та не може заколисати.

 У очах миготять якісь дивні плями. І через купе пролітає  кобиляча голова. 

А, ні. То не через купе, то повз вікно. Заглянула, зелене світло з пустих зіниць на мить освітило гарбуза і чоловіка, що застиг з широко розплющеними очима. 

Провідника таки немає в купе, коли й встиг вийти. Гарбуз щириться ще ширше. Як це можна бачити, коли освітлений він з вікна?

Ходить гарбуз по горду, питається свого роду, ой чи живі…

Не живі. Побиті лежать. Тільки ще не закопані.

А, здогадалася жінка з полегшенням. То вона заснула. І їй все це сниться. Точно-точно сниться. Фух. Так і серце з переляку стане. А уві сні всяке буває.

То просто кобиляча голова шукає дитинку. Бо дитинка сирота. Ще й сліпа. Тож вона маму шукає, а голова  -її.

Добре, що в малої є хоч хтось.

В дитинстві то була її найважливіша казка - про кобилячу голову. Так хотілося, щоб у неї теж була така захисниця. Але не було, звісно. Їй навіть кошеня не дозволили принести додому. 

От якби в неї була своя доня, її дитина б не мала потреби в кобилячій голові. 

Але добре, що та боса мала під захистом. 

Повз вікно проносяться якісь люди на конях, як в кіно - з шаблями, але хрест-навхрест перемотані кулеметними стрічками.

А, ну так то кіно ж знімають. Он і тачанки - дві. Зараз поїзд зупинятимуть і будуть грабувати.

А що з них з чоловіком узяти? Навіть  гроші на картках. У неї обручка золота, й у нього. І сережки. Треба зняти, а то з вухами відірвуть. Англійський замок на сережках, його не просто розщепнути. Прабаба розказувала, так бувало у війну - зривали просто з вух. І обручки з пальцями відбирали.