Ходить Довбуш молоденький

-Я виглядаю як опудало! – Олена кинула невдоволений погляд у маленьке дзеркальце. На неї дивилося обличчя типового міського невротика – бліда шкіра, злегка почервонілі очі, а під ними чітко окреслилися темні кола. Звичайно, для медового місяця вона віддала би перевагу турецькому готелю «all inclusive», а не найглухішому кутку українських Карпат. Але її новоспечений чоловік Іван загорівся ідеєю поїхати саме сюди, а вона кохала його так, що ладна була йти за ним хоч на край світу.

Над Карпатами сходило сонце. Олена вийшла з намету і мимоволі замилувалася краєвидом. Небо було синє-синє, а над горами пливли хмарки, схожі на шматочки вати. Зелені смереки злегка колихалися від вітру, а під ногами росли дрібненькі сині квіточки. Звідусіль долинали ранкові голоси пташок.

Олена сонно потягнулася. Ну чому не можна було хоча б оселитися в якомусь затишному пансіонаті? Але ж ні, Іванові забаглося шукати скарби Олекси Довбуша. Її чоловік був відомим на всю Україну археологом, а його покійний батько, Василь Гаврилишин, – професором, який досліджував історію життя ватажка опришків. Причому професор довів, що Довбуш був ніяким не народним месником, а звичайнісіньким розбійником, який грабував і вбивав беззахисних людей, не шкодуючи навіть жінок. І цьому багато хто не вірив, адже єдине, чого не пробачає сучасна наука, – це зазіхання на стереотипи.

Особливу увагу професор приділяв пошукам скарбів Довбуша, бо цілком доведено, що знаменитий ватажок мав заповітне місце, куди складав награбовані багатства. Орієнтирів для пошуків було дуже мало. Коли Олекса помирав від пострілу селянина Стефана Дзвінчука, хтось із товаришів запитав його, де сховане добро. Але Олекса лише відповів: «У полонині в Чорногорах, Бог знає, і я знаю. Земля тим буде користуватися, не люди».

Проте дружина вбивці Довбуша, знаменита Дзвінка, була коханкою ватажка опришків. Після його смерті вона й далі жила зі своїм чоловіком, і було в них дві доньки і два сина. Професорові Гаврилишину вдалося знайти спогади однієї з доньок Дзвінки, в яких та стверджувала, що Довбуш звірився її матері щодо місця, де ховав скарби. В спогадах навіть було кілька підказок, як їх знайти. З тих пір учений втратив спокій і буквально марив ідеєю знайти таємничий сховок. Але він уже був поважного віку, мав слабке здоров’я, тому так і помер, не здійснивши свою мрію. Іван теж захопився пошуком Довбушевих багатств і після смерті батька вирішив продовжити його справу. Нарешті йому таки вдалося визначити приблизне місце сховку. Молодий археолог був дуже зайнятою людиною, тому для поїздки за скарбами, не вагаючись, обрав свій медовий місяць.

Сонце припікало все дужче. З намету висунувся заспаний Іван і, перекинувши через плече рушник, пішов умиватися  до чистої гірської річки, що протікала поблизу. Молодята розпалили вогнище й підсмажили на ньому шматочки ковбаси. Поряд у термосі заварювався чай з пахучих трав.

-Слава Йсу! Єк ви дужі? – почулося в них за спинами.

На галявині стояв молодий гуцул з веселими карими очима. Його темне кучеряве волосся хвилями спадало аж до плеч.

- Місько я, – представився він. – Буду вам провідником, аби ніякий ту’ман до вас си не вчєпив.

- Ага, то ви той провідник, про якого я просив! – Іван підвівся назустріч прибулому. – Оленко, нам доведеться йти малодоступними ділянками гір, тому цей пан допоможе нам дістатися до місця легше і швидше.

- Футко дійдем, не бійсь! – Місько життєрадісно всміхнувся Олені. – Тіко не второпаю, нащо вам у таку даль блунькати? – Хіба не мож’ туткайво афини і гриби позбирати?

-А ми не чорниці збирати йдемо, – відповів Іван. – Ми шукаємо те місце, де можуть бути заховані скарби Довбуша. – Він витягнув карту і розповів провідникові, куди саме їм потрібно дістатися. Посмішка зникла з обличчя гуцула, неначе хтось стер її губкою.

- Був би’м знав, то не йшов би. То недобре місце, там чіпляєсі Блуд і ходєт всяка нечиста сила. Ніц там ніхто не знайшов, тіко біди набравсі. Не знайдете ви там анішпента! Кажут’, жи у тому місці лихо жиє. Велике лихо для всего світу.

- Ми не боїмося! – бадьоро всміхнувся Іван. – І в нечисту силу не віримо, ніякий Блуд до нас не вчепиться. А оплату тобі я збільшу.

- Та най уже, я теж не страхопуд їкийсь, – дав себе вмовити Місько. – Тогди нема шо довго байкувати, йдемо борше, жеби до темноти дійти.

І вони рушили у дорогу. Коли йти було легко, Місько розповідав їм про всілякі прикмети, популярні у мешканців гір. Наприклад, він радив не ходити у темряві – «хто си по ночах валанцає, того біда попиндає» і не поспішати підходити до звіра, навіть зовні безпечного, – «а покажетци їкась звірина, то так само ни треба її зачєпати, бо то может бути ничіста сила, навмисне перевержена у звірину, шоби так йиго хрестєнин зачєпив собі на дорозі». Олена погано розуміла гуцульську говірку й особливо не прислухалася до тих розмов, але Іван слухав охоче. А от коли вони йшли звивистими і майже прямовисними гірськими стежками, тут уже було не до балачок.

Мандрівники були вже близько до потрібного місця, коли почало сутеніти. Провідник навідріз відмовився йти далі, отримав від Івана чималеньку винагороду й хутко попрощався. Та його послуги вже були й непотрібні. Молодята добряче потомилися і зголодніли, тому вирішили розкласти намет, поїсти й відпочити, а зранку вже продовжити подорож.

            Іван заснув одразу, як тільки вони вляглися, але до Олени сон не йшов. Неспокійно було в неї на душі, хоч вона й не вважала себе забобонною. Що це за таке місце і що за лихо там живе? Вона завжди була переконана, що народні легенди не виникають на порожньому місці. Для їх створення служать певні факти, а потім уже народ їх художньо обробляє і додає якісь деталі.