Епілог.

Місяць по тому...

Агата.

Блукаємо з Олівією по торговому центру в пошуках весільної сукні. Це вже десятий магазин, а я ніяк не можу знайти щось, що б мені сподобалося. Нічого не чіпляє.

Аж плакати хочеться!

І що це зі мною?

Виходимо з чергового бутика, і я втомлено падаю на лавку. У голові злегка паморочиться, а шлунок наполегливо нагадує про себе.

Я просто голодна, тому все й дратує.

— Поїмо? — Олівія ледве приховує усмішку після чергового «уррр» у виконанні мого живота.

— Чудова ідея, — різко підводжуся на ноги й ледь не падаю.

В очах на мить темнішає, а я ледве встигаю вчепитися за поручень. Вирівнююся й кидаю погляд на подругу. Вона дивиться на мене з тривогою.

— Невролог сказав, що це може бути від стресу, — змахую рукою. — Ще б пак, на перший погляд — легка справа. А виявилася справжнім міцним горішком. Не дарма Евана до нас прислали.

— Гадаю, що вони дуже про це шкодують, — усміхається Олівія. — Відпустили такого спеціаліста, а він тепер повертатися не хоче.

— Нехай відкривають новий відділок тут, — пирхаю й роззираюся навколо в пошуках фудкортів. — Ходімо туди?

— Ходімо, — подруга бере мене під руку, і вже вдвох прямуємо вгамовувати мою злість.

Вибір падає на ресторанчик із їжею на вагу. Набираємо повні тарілки різноманітних смаколиків: золотистий суп, соковите м’ясо, запечена картопля, салат з капусти й огірків... Ммм...

А ось із пошуком місця складніше...

Кілька хвилин блукаємо між столиками, доки Олівія врешті не вихоплює кілька вільних. Плюхаюся на стілець і задоволено відкидаюся назад, складаю руки за головою. Олівія запитливо на мене дивиться.

— Ноги болять, жах! — пояснюю. — І спина... Таке враження, ніби мішки тягала. А ще так шумно... Що вони всі тут роблять?

— Відпочивають, — сміється дівчина. — Це ж ми тут із тобою на важливому завданні.

— Дуже важливому, — киваю головою, вдаючи експерта.

Телефон Олівії коротко вібрує й починає миготіти всіма барвами. Подруга бере пристрій до рук і розблоковує, а на її обличчі вже за мить з’являється сяюча усмішка.

— Чого така щаслива? — хитро запитую, злегка подаючись уперед.

— Нік запросив мене на побачення, — дівчина оголює білосніжні зуби й змовницьки підморгує.

— Ви ж уже одружені, — ледве стримуюся від усмішки.

— То й що? — Олівія ставить руки на стіл й нахиляється до мене. — А знаєш, куди ми йдемо? У той ресторан, що на п’ятдесят першому поверсі «Орієнтиру».

— Ого, — оцінююче хитаю головою. — Ну, Нік вміє вигадати.

— Ага, — подруга сідає на місце й звужує очі. — Агато, з тобою точно все добре? Ти якась бліда сьогодні. І зла. Нервуєш перед весіллям?

— І це теж, — кажу, роздивляючись меню. А до горла тим часом підступає клубок нудоти. — Та щось погано почуваюся з самого ранку. Вдома нема чим дихати. Разів п’ять виходила на вулицю... Та й апетиту щось нема. Ледве заштовхала кілька канапок перед виходом... Може отруїлася, не знаю. Ти як почуваєшся після вчорашнього?

— Наче нормально, — Олівія задумливо торкається підборіддя пальцем. — Думаєш, це щось з їжі? Там, наче, не було нічого такого.

— Ну, не знаю, — зводжу плечима. — Напевно буду тільки суп.

На підтвердження своїх слів беру ложку й куштую страву. Олівія починає з картоплі.

Та спокійно пообідати нам не дають.

— Дівчата, а ми можемо помінятися з вами місцями? — лунає десь поруч неприємний писклявий голос.

Різкий запах парфумів вдаряє в ніс, змушуючи скривитися. Закриваю рот рукою й різко зриваюся з місця, без слів біжу в бік вбиральні.

З розгону відчиняю двері з піктограмою жінки. Всередині нікого немає. Зачиняюся в кабінці. Нещодавно з’їдений перекус за лічені секунди опиняється в унітазі.

Повільно підводжуся на тремтячих ногах. У голові злегка паморочиться. Завмираю, кілька секунд прислухаючись до свого організму.

Наче все...

— Агато, ти тут? — лунає голос Олівії.

Відчиняю дверцята й мало не вивалююся з кабінки. Киваю здивованій подрузі й мовчки плентаюся до умивалки. Споліскую обличчя холодною водою й зиркаю в дзеркало. Вся бліда.

— А тебе ж теж нудило від запахів тоді, так? — питає подруга. — Ну, ти щось таке розповідала.

Повільно розвертаюся й дивлюся на неї широко округленими очима. Думками опиняюся в маминій квартирі, шість років тому. Оладки й термоядерний запах парфумів Валерії...

— Ти що, прикалуєшся?! — питаю в істериці.

Хапаюся за умивальник і заплющую очі. Ні, цього просто не може бути! Здригаюся, бо Олівія легенько торкається пальцями моєї руки.

— Агато, — кличе вона, а звук — немов через кілька шарів вати. — Агато?

А що, якщо він передумає, коли дізнається?

— Так, ану без паніки! — підвищує голос подруга, а я різко розплющую очі. — Це тільки припущення. Ще нічого не ясно. Зараз ми спокійно сходимо до аптеки й купимо тест. А потім потихеньку поїдемо додому перевіряти.