70.

Рік тому...

Агата.

Поправляю ковдрочку й нахиляюся до синочка. Він одразу вчіпляється маленькими рученятками за рукав моєї кофти. Оченятка злипаються. Читання казок сьогодні тривало досить довго.

— Мамо? — питає Міккі й солодко позіхає.

— Так, любий, — широко усміхаюся, після чого не втримуюся й теж позіхаю.

— А де наш тато? — хлопчик уважно вдивляється в мої очі.

— Еее, — набираю повітря ротом, нервово обмислюючи варіанти відповідей.

Я обіцяла не брехати їм. Але що я повинна відповісти чотирирічній дитині?

Десь позаду чутно копошіння. Вичавлюю з себе усмішку, доки мій мозок судомно вигадує нормальну історію.

— І я, і я хочу знати, — лунає за спиною голос Амі.

Розвертаюся. Донька стоїть у ліжечку, тримаючись руками за бортик.

— А хто в нас тут не спить? — намагаюся змінити тему.

Знаю, що нечесно... Чи навчуся я колись не тікати?

— А Кіра та її тато з’їли в парку цілу гору ванільного морозива, — не здається Міккі.

— З сиропом, — додає донечка.

А я тільки зітхаю. Доведеться говорити правду. Адаптовану до їхнього віку...

— Тато зараз далеко, — починаю, роздумуючи, чи не вигадати назву якогось міста. — Розумієте, любі... Так буває, що тато й мама не завжди знаходять спільну мову. І не завжди можуть бути разом. Але в цьому немає нічого поганого. Мама вас дуже сильно любить.

І замість тата теж...

— Ти не любиш тата? — запитує донька.

Стискаю губи, а в грудях проскакує неприємне колюче відчуття. Дуже люблю. Та хіба це щось змінить?

— Люблю, — відповідаю тихо.

— А тато до нас приїде колись? — ставить чергове запитання Міккі. — Ми будемо вчити вас розмовляти разом.

Не втримуюся від легкого смішку. У дітей все завжди так просто. Шкода, що їх план навряд чи б спрацював...

— Час спати, — кажу замість відповіді. — Уже пізно, а завтра рано до садочка.

Вкладаю Амі й накриваю дівчинку ковдрою. Цілую по черзі малюків і виходжу з кімнати, не забувши увімкнути приглушене світло.

Тої ночі я знову проплакала до ранку...

Теперішній час...

Еван.

Нерішуче перезираємося з Агатою. Знала б вона, як сильно мені кортить сказати так... Але боюся, що тоді кохана мене таки приб’є. Ще кілька днів тому я твердо вирішив спочатку думати, а потім діяти.

— Еее... — починає Агата. В її очах німий крик про порятунок. — Еее... Розумієте, любі...

Легенько й непомітно киваю їй, самими лише очима прошу про згоду. Нехай між нами ще сотні невирішених питань — а діти повинні знати правду.

Переводжу погляд на малюків. Вони мовчки завмерли на місці й очікують на відповідь. Міккі тримає Амі за ручку, донька й досі ховається за спиною в Агати... А в очах стільки надії.

— Так, — врешті кажу, а очі коханої вмить округлюються. — Я ваш тато.

Час навколо завмирає. Агата сильно стискає край кофти. Близнюки недовірливо дивляться, то на мене, то на неї. Аж врешті на їх обличчях майже синхронно розквітають усмішки.

— Урааааа! — першим кричить Міккі. — Наш тато знайшовся!

Хлопчик тягнеться до Агати й бере її за руку. Потім тягне обох дівчат ще ближче до мене. Нахиляюся й спритно підхоплюю синочка на руки. На превеликий подив, донька теж простягає ручки, проситься. Беру і її.

— А ми будемо вчитися домовлятися разом? — запитує Амі.

Кохана легенько пирскає і прикриває рот долонею.

— Звісно, будемо, — киваю Агаті, запрошуючи в родинні обійми.

Вона нерішуче робить крок вперед і обережно притуляється, після чого піднімається навшпиньки.

— Я тебе вб’ю, — шепоче на вушко, розпалюючи не тільки шкіру.

— Обов’язково, — так само тихо відповідаю й широко посміхаюся.

І як я жив без неї? Шість довгих років...

— А тепер всі усміхаємося! — лунає за спиною голос Ніка.

Досить незграбно розвертаємося, колега стоїть в кількох кроках від нас, тримаючи в руках телефон. В цей же момент яскравий спалах камери засліплює все навколо.

— Звідки ти тут узявся? — підводить брову Агата.

— Їхав просто за вами, — оголює зуби чоловік. — Мав проконтролювати, щоб ви знову не побилися.

— Мама й тато не будуть битися! — по-дитячому грізно заявляє Міккі, а я усміхаюся.

— Інколи він мене дратує, — коментує Агата. — То що, їдемо додому?

— Тааак, — погоджуюсь, навіть не питаючи, де наш дім. Головне, що ми разом. — Ніку, скинь фотку.

Сідаємо до автівки, допомагаю Агаті розмістити малюків у кріслах. Руки злегка трясуться. Аж серце мліє. Я вже навіть і не мріяв про дитину, а тут аж цілих дві!