69.

Агата.

Відчиняю двері й одразу впираюся очима в підлогу. Роблю крок уперед і стискаю зуби.

Доросла жінка, а поводжуся як дитина!

Врешті підводжу очі й окидаю кімнату швидким поглядом. Завмираю, коли зустрічаюся очима з Еваном. У них стільки смутку й... безпорадності.

— Привіт, — кажу винувато й проходжу до свого столу.

Нік ще не прийшов. Тож тікати немає куди.

— Привіт, — коханий продовжує вивчати мене поглядом.

Аж стає гаряче...

Сідаю за стіл і вмикаю комп’ютер. Беру верхню течку з уже немаленького стосу. Відкриваю першу сторінку й намагаюся читати. Та не минає й двох хвилин, як закриваю її та нервово відкладаю вбік.

Я чесно пробувала зрозуміти хоча б перше речення. Прочитала його разів десять. І дарма — слова все ніяк не хотіли зливатися в щось зрозуміле.

— Вибач, я тоді погарячкувала, — кажу тихо й кидаю погляд на Евана.

Невже він увесь цей час сидів і дивився на мене? І, схоже, він сердиться.

— Не знаю, що в мене з настроєм, — виправдовуюся. — Останнім часом хочеться сісти й плакати.

На підтвердження моїх слів в очах з’являються сльози. А справді, що це зі мною?

Еван мовчки підводиться й підходить. Хочу ще щось додати, та він просто міцно мене обіймає. Вдихаю на повні груди його запах... Так заспокійливо...

— Я так втомилася бути сама... — кажу з надривом. — Хоча в мене є Олівія та Нік... Але в них усе одно своя родина... І малюки не розуміють, де їх тато...

Сильніше притискаюся до чоловіка. Сльози поволі зволожують його сорочку.

— Тепер я поруч, — каже він хрипло, а я відчуваю сильний розряд, що проноситься тілом.

Сильна рука лягає мені на маківку й починає ніжно погладжувати. Ледве не муркочу від задоволення. Мені так сильно цього не вистачало...

— Я... — затинаюся. — Я просто подумала, а що, якщо тобі врешті урветься терпець. І ти просто поїдеш. І що далі?

— Тс-с-с, — чоловік міцніше мене обіймає. — Я не збираюся здаватися.

Він нахиляється до мого вушка, гарячий подих обпікає чутливу шкіру.

— Не дочекаєшся, — шепоче, а я сильно прикушую губу.

Ще один вихідний нам би точно не завадив...

Аж раптом хтось смикає за дверну ручку. Синхронно смикаємося в різні боки. Наштовхуюся на стіл і мало не падаю, але Еван спритно втримує мене за талію. Так і завмираємо, вивчаючи одне одного поглядами.

— Ого, — у дверях з’являється Нік. Він витягує з кишені телефон і підносить до обличчя. — Я виграв, люба. Вони вже помирилися.

Відсторонююся від коханого й кидаю знищувальний погляд на Ніка. Це він вже Олівії голосове записав! Приб’ю колись! Чоловік жартівливо підіймає руки вгору.

— Ви вже граєте на нас? — питаю із награною сердитістю.

Колега лише хитро усміхається. Ось він завжди таким був!

— Просто хотів довести, що краще розбираюся в людях, — гордовито каже Нік, оголюючи білосніжні зуби. — Я вам не заважаю?

— Ха-ха, — уїдливо відповідає йому Еван. — Дуже смішно.

Він відпускає мене та проходить до свого столу.

— Попрацюємо? — питає риторично.

І куди вже тепер працювати?

Та вибору в нас немає, тож втрьох занурюємося у розслідування справи. І на превеликий подив, виходить у нас досить непогано. Навіть не помічаю, як настає вечір і закінчується робочий день.

— Хочеш забрати малюків з садочка разом зі мною? — запитую обережно, коли ми знову залишаємося вдвох.

— Звісно хочу, — на обличчі Евана розквітає тепла усмішка.

Він підходить ближче й бере мене за руки.

— Знаєш, — каже тихо. — Ще тоді, в готелі... Одного разу я лежав і намагався заснути... І раптом подумав: а що, якби в нас з’явилися діти? Уявляв собі нашу дружну родину... Затишний будиночок на березі моря...

Легенько пирскаю від сміху.

— Не знала, що ти такий романтик, — відповідаю. — Думала, що це тільки я наперед забігаю.

— Я взагалі тоді був впевнений, що не заводитиму нові стосунки... — Еван важко зітхає. — Через негативний досвід із Наталі.

Вдвох виходимо на паркінг і зупиняємося біля автівок.

— Може, поїдемо на моїй? — запитує чоловік.

— Буде незручно тягати туди-сюди дитячі крісла, — відказую. — Краще на моїй.

— Добре, — здається Еван. — Давай на твоїй. Зараз, тільки дещо візьму.

За двадцять хвилин заходимо в приміщення садочку. Побачивши нас, Міккі й Амі радісно підбігають до нас і обіймають мене.

— Ура! Дядько Еван прийшов! — кричать в один голос, закінчивши з родинними привітаннями.

А я, здається, знову починаю ревнувати.

— Привіт, дітлахи, — Еван сідає навпочіпки й простягає близнюкам маленьких плюшевих зайчиків.