68.

Агата.

Звук ключа в замку досить різко повертає мене до реальності. Швиденько витираю сльози й тягнуся за телефоном, вмикаю фронтальну камеру. Наче окей.

Двері відчиняються, а я прислуховуюся, намагаючись зрозуміти, скільки прийшло гостей.

— Агато, можна до тебе? — кричить з порогу Олівія.

Схоже, що вона прийшла сама. Дивно. Еван тільки вийшов... Хоча невже я сподівалася, що подруга приведе його до мене за ручку?

— Можна, — щосили намагаюся звучати невимушено. — Проходь.

Олівія з’являється на кухні й уважно роззирається навколо, вивчає.

— Ммм, оладки... — погляд дівчини зупиняється на тарілці з моїми улюбленими ласощами. — Невже навіть вони не допомогли?

— Ти що, бачила Евана? — запитую й звужую очі.

— Ага, — Олівія підходить ближче й сідає навпроти мене. — Що сталося, подруго?

— Він знає, що Амі й Міккі — його, — стискаю губи. — Він хотів поїхати до них разом зі мною. А я влаштувала істерику.

— Ооо, — протягує дівчина. — Сильно натиснув?

— Угу... Або ні... — стискаю стільницю пальцями. — Я просто злякалася. Я не була готова до того, що він уже знає.

— Він пообіцяв мені не забирати дітей, — каже Олівія, а я насуплюю брови. — Я йому вірю.

— Ну навіщо ти в це лізеш, Ліві? — мій голос звучить роздратовано.

Чому всі навколо раптом вирішили, що ми повинні бути разом? Коли мені нарешті дадуть вирішувати самостійно?!

— Спокійно, — вона виставляє перед собою руки в примирливому жесті. — Ти — моя подруга. І мені не байдуже на твоє життя. А тобі — на моє. І ми обидві чудово про це знаємо.

Беру глибокий вдих і заплющую очі. Скоро вже на людей буду кидатися...

— І що мені робити? — запитую напружено. — Я не хотіла, щоб він пішов. Але я розуміла, що якщо не прожену його зараз, то точно скажу щось, про що шкодуватиму ще більше.

— Вам обом потрібен час, — Олівія легко торкається моєї руки. — Це нормально, що не все йде гладко після того, що ви обидва пережили. Інакше це було б дивно.

— Напевно, — зітхаю й розплющую очі. Зиркаю на оладки. — Ти голодна?

Ставлю чайник. Подруга починає розповідати про фільм, який вони нещодавно дивилися з Ніком. Тему Евана більше не піднімаємо. Тож вечір проходить більш-менш спокійно.

Наступного дня таки їду до батьків і забираю малят. Близнюки не дуже хочуть додому. Мама з татом мешкають у приватному будинку, а малим непосидам припав до вподоби невеличкий сад на подвір’ї.

Схоже, що я й правда ревную...

Уже вдома весь день ловлю себе на тому, що чекаю на дзвінок або повідомлення від Евана. Та телефон мовчить. Наступний день минає приблизно так само.

А я починаю хвилюватися!

Врешті вихідні закінчуються, час виходити на роботу.

З самого ранку звично бігаю по всій квартирі, збираючи себе й близнюків. Коли до виходу лишається хвилин п’ять, беру маленькі рюкзачки й виношу у коридор. Амі й Міккі вже весело пританцьовують біля дверей.

— Мамо, а коли ми підемо в парк? — запитує синочок.

— А дядько Еван із нами піде? — додає дочка.

А я сильно стискаю губи. Він що, медом намазаний, чи як?

У мене вже дежавю якесь...

— Любі, дядько Еван має свої справи, — присідаю навпочіпки й уважно дивлюся на малюків. — А ми обов’язково сходимо. З тіткою Олівією та дядьком Ніком.

— Кіра сказала, що в них колись будуть свої діти. І їм буде на нас байдуже, — раптом каже Міккі. — Це правда?

— Любий, — обіймаю хлопчика й гладжу його по голівці. Амі вмить підходить і обхоплює своїми маленькими рученятами нас обох. — Це неправда. Навпаки, у вас з’являться нові друзі.

— А в нас буде ще братик? — запитує донька. — Або сестричка?

На мить завмираю, не знаючи, що й відповісти. Таких питань мені ще не ставили.

— Не знаю, — врешті вирішую відповісти чесно. — Можливо, колись. Ходімо, а то запізнимося.

Швиденько відвожу малюків у садочок, після чого прямую в офіс. Заходжу до будинку, а головні пліткарки вмить замовкають, перериваючи захоплену бесіду.

— Привіт, дівчата, — натягую доброзичливу усмішку.

В принципі, я вже звикла до того, що найчастіше вони обговорюють мене. Ще за часів Ніка.

— Привіт, Агато, — вітаються в один голос. — З поверненням.

Проходжу повз і прямую до автомату з кавою. Роблю улюблений напій, після чого йду просто до кабінету. Зупиняюся перед дверима й роблю глибокий вдих.

Навіть не знаю, як витримаю...