67.

Агата.

— Разом? — так і завмираю з оладкою в руках. — Тобто ми з тобою?

— Так, — Еван дивиться на мене з помітною обережністю.

Здається, ми щойно увійшли до небезпечної зони...

— Ти ще не збиралася за ними їхати? — запитує чоловік, а я сильно прикушую губу.

— Збиралася завтра, але... — опускаю очі й зосереджено роздивляюся узори на ламінаті. — Навіщо це тобі?

— Бо це ж мої діти, — падає з вуст коханого, чи то запитання, чи ствердження.

Серце вмить провалюється аж до п’ят. Час завмирає, а повітря перетворюється на густу масу.

Він же міг просто припустити, так? Це не означає, що він точно знає...

— З чого ти це взяв? — кажу, не підводячи очей.

Мені дуже хочеться в усьому зізнатися. Врешті жити як справжня родина...

Але хто мені сказав, що Еван хоче того самого?

— Я бачив фото, — чоловік підводиться й виходить у коридор.

За хвилину він повертається й кладе на стіл фотокартку. Таку саму, яка стояла у мене на столі.

— Вони — мої копії, — додає твердо, з легким докором. — Чому ти не сказала мені одразу?

Піднімаю погляд, а серце вмить стискається. В очах коханого стільки невимовної туги... Здається, він розчарований.

— Чому, Агато? — у голосі Евана відчувається натиск.

Зараз він уже не такий розслаблений, як був ще кілька хвилин тому.

— Тому що я не знаю, чи вони тобі потрібні, — різко підводжуся й ставлю обидві руки на стіл. — А якщо й потрібні, як я можу мати впевненість, що ти їх в мене не забереш???

Голос зривається на пискіт. Знаю, що перегинаю. Але я — мати. І буду оберігати своїх малюків до останнього.

— Агато, — Еван гучно видихає повітря. — Ти — моя кохана жінка. І я завжди мріяв про дітей. Як я можу не прийняти їх або забрати? Невже ти такої поганої думки про мене? У чому справа?

— У тому, що я майже тебе не знаю, — сідаю й кладу лікті на стіл, обхоплюю голову руками. — Я майже тебе не знаю, але в нас уже є спільні діти. Іронічно.

— Саме так, — у голосі чоловіка відчувається напруга. — Спільні діти. Тому я маю про них знати. Ти не можеш вирішувати тільки за себе, Агато.

— Чому ти мене не шукав? — вдивляюся в розсерджене обличчя. — Ти просто здався. І забув про мене. Чому я повинна тобі вірити?

— Агато, ми ж уже про це говорили, — починає Еван. — Так, це моя вина. Я не повинен був вестися на ту фотку. Я повинен був усе з’ясувати. Але ми вже не можемо повернути все назад. Тепер має значення лише те, що є.

Ну, звісно! В усьому винувата тільки фотка!

— Йди, будь ласка, додому, — кажу тихо, а до очей потроху підступають сльози. — І дай мені спокій.

— Агато, — оксамитовий баритон змушує моє бідне серце страждати.

— Еване, будь ласка, — трохи підвищую голос. — Я хочу побути сама.

Чоловік стискає губи й кидає на мене погляд, сповнений невисловленого смутку. Далі він просто розвертається й виходить з квартири. Невдовзі клацають двері, а я залишаюся сама.

Я точно заберу малят сьогодні!

Еван.

Виходжу на сходовий майданчик і гучно видихаю. Подумки картаю себе за все, що тільки можна. Я не повинен був тиснути на неї. А тим паче висловлювати претензії. Але знову не стримався.

Може, Агата й має рацію, вона справді мене не знає.

— Що, стіна оборони виявилася занадто міцною? — лунає у мене за спиною.

Розвертаюся й помічаю перед собою подругу коханої, Олівію. Остання стоїть на пів поверху вище, склавши руки на перилах, і дивиться на мене з легким співчуттям.

— Не те слово, — кажу тихо.

Мені зараз тільки цього не вистачало.

— Невже ти думав, що все буде просто? — запитує, а в голосі ані натяку на сарказм.

— Якщо чесно, так, — відповідаю розгублено. — Трохи себе переоцінив.

— Ти ж не збираєшся забирати в неї дітей? — звужує очі Олівія.

— Звісно, ні! — обурено вигукую.

На що дівчина відповідає лише легким підняттям брови.

— Як я можу забрати дітей у коханої жінки? — додаю вже трохи спокійніше.

— Важка у вас ситуація, — подруга Агати випрямляється й починає спускатися. — А що з двома безкоштовними додатками до тебе?

— Натякаєш на Вікторію й Діану? — усміхаюся невесело. — Я не маю з ними нічого спільного. І не дозволю вдруге все зруйнувати.

— Не пам’ятаю, як там їх, — Олівія підходить ближче. — Дай їй час, окей? Вам обом точно треба трохи охолонути.

— Я не можу просто здатися й піти, — протестую.

— І не треба здаватися, — дівчина виставляє перед собою руку. — Йди додому. Я сама з нею поговорю.

З цими словами дівчина витягує з кишені ключі й вставляє в замок.