66.

Агата.

Прокидаюся від того, що мій телефон розривається десь у іншому кінці кімнати. Підводжуся на ліктях і сонно роздивляюся навколо.

— Лежи, я принесу, — Еван підводиться і йде в бік звуку.

А я тільки зараз розумію, що знову не встояла перед ним.

Певно, мама мала рацію, коли казала, що мені не вистачає твердості.

— Тримай, — чоловік простягає мені мобільник, на обличчі широка усмішка.

— Що тебе так розвеселило? — запитую, зиркаючи на екран.

Телефонує мама.

— Маєш гарний вигляд, коли тільки прокинулася, — Еван ніжно торкається рукою мого обличчя й заводить за вушко прядку волосся. — Відповідаєш?

— Угу, — проводжу пальцем по екрану й прикладаю пристрій до вуха. — Слухаю.

Коханий підморгує мені й виходить з кімнати. Сподіваюся, що він не зібрався тікати.

— Привіт, доню, — голос матері аж надто жвавий. Підозріло. — А ти що, не на роботі?

— Ще ні, — підводжуся з ліжка й натягую халат. — Маю ще кілька вихідних завдяки презентації.

— Що ж це за презентація така була, що тобі аж стільки дали! — вигукує мама, а я кривлюся й відсовую телефон від вуха. — А може вони натякають, що ця робота тобі не підходить.

— Мамо, навіть не починай, — кажу твердо, з попередженням.

— Я просто хочу, як краще, — винувато відповідає вона — Ти ж знаєш.

— Як там Амі й Міккі? — переводжу тему, не хочу псувати настрій сварками. — Сильно сумують?

— Ооо, сумувати їм ніколи! — захоплено вигукує мама, змушуючи мене відвести пристрій ще далі. — Тато забрав їх на фірму, тож дітлахи в захваті.

— Зрозуміло, — кажу тихо й відчуваю той самий докір сумління. — Це чудово.

— Люба, ти що, ревнуєш? — хитро запитує жінка, викликаючи на моєму обличчі усмішку.

— Трошки, — зізнаюся чесно. — Вони, зазвичай, заснути без мене не можуть... А тут таке.

— Вони ростуть, Агато, — з теплом у голосі каже мама. — Це нормально.

— Але незвично, — зариваюся рукою у волосся й міцно стискаю. — Я заберу їх завтра. Приїду десь після обіду.

— Може краще тато? — запитує. — У нього буде вихідний. А ти ще трохи відпочинеш перед роботою. Проведеш ще трохи часу з Еваном.

— А звідки ти... — починаю й вмить замовкаю. — Мамо!

— Твій задоволений голос видав тебе геть з усім, люба, — сміється мама.

А я лише ляскаю себе рукою по лобі. В такі моменти стає зрозуміло, чому я пішла працювати до поліції, так?

— Мамо, в мене двоє маленьких дітей, — кажу з максимальним спокоєм. — Я не можу кинути їх та розважатися з чоловіками.

— То може розповіси йому все? — змовницьким тоном відповідає жінка. — Вдвох точно буде легше впоратися.

— Мамо, — в моєму голосі відчувається надто явний докір. — Не забігай наперед. Я ще не розібралася в собі. І не впевнена, що готова до цього.

На останніх фразах стишую голос. Аж раптом мій ніс вловлює стійкий запах чогось дуже апетитного. Несвідомо ковтаю слину. В мене глюки вже, чи що?

— Я тобі передзвоню, добре? — запитую й глибоко втягую носом повітря.

— Звісно, люба, — відповідає мама. — Цілую. Передавай Евану привіт.

І відключається, доки я не встигла нічого сказати! І що за жінка?!

Виходжу на кухню й завмираю на місці. Еван стоїть біля плити, тримаючи в руках сковорідку з... оладками?

Це ж моя слабкість... Невже Олівія здала?

Почувши кроки, чоловік розвертає голову й весело усміхається.

— Сідай за стіл, люба, — каже невимушено. — Сніданок скоро буде готовий.

Ошелешено виконую його прохання, після чого різко підводжуся з місця й підходжу ближче.

— Давай допоможу, — беру черпак і набираю трохи тіста, але Еван легко торкається мого передпліччя рукою.

— Облиш, — оксамитовий баритон вмить робить мої коліна неслухняними. — І розслабся.

— Але ж ти гість... — не здаюся, хоча мій голос звучить зрадницьки хрипко.

— Агато, часто тобі хтось робить оладки? — запитує натомість.

— Ну, Олівія інколи, — не знаю, для чого кажу. — Але вона для себе робить. А я їх краду.

Еван вибухає теплим сміхом, а я вмить ховаю очі. Як добре, що хоча б не червонію.

— Сідай, — лагідно каже чоловік. — Я про все подбаю.

Еван.

Ставлю на стіл тарілку з горою оладків і дві чашки з кавою. Агата захоплено дивиться на смаколики, її очі блищать.

Яка ж вона гарна. І така рідна...

Сідаю за стіл і підсуваю чашку ближче до себе. Кохана відкушує шматочок оладка й мрійливо заплющує очі.

А я розумію, що закохуюся в неї ще більше. З кожною секундою.

Але так кортить запитати про дітей... І ця невизначеність вмить повертає мене до реальності.