65.

Агата.

Стою і лише очима кліпаю. Про балончик у руці геть забула. Ще б пак, тут і не про таке забудеш, коли просто перед тобою зависає величезний букет пристрасно-червоних троянд. Вони — ніби окремий світ: густі, важкі, занадто живі для мого тісного коридору.

— Можна? — Еван визирає з-за квітів, на обличчі — винувата усмішка.

Та сама, від якої колись слабшали коліна.

Та чого колись... Зараз теж слабшають.

Киваю й важко ковтаю слину. Якось аж надто просто мене вразити, правда?

Коханий заходить всередину й зачиняє за собою двері. Звук замка відлунює в голові сильніше, ніж мав би. Роблю кілька кроків назад, щоб і чоловік, і букет помістилися в моєму невеличкому коридорі.

— Це тобі, — Еван простягає мені квіти.

Несміливо тягну руку й легко торкаюся ніжних пелюстків, на яких застигли дрібні крапельки. Холодні. Живі. Потім обхоплюю букет обома руками й притискаю до себе, ніби він може дати мені хоча б кілька секунд на те, щоб зібратися.

— Дякую... Поставлю у вазу, — кажу уривчасто, заворожено роздивляючись акуратні бутони.

Це прозвучало так банально... Невже я не в змозі вигадати щось хоча б трохи цікавіше? Щось, що відповідало б моменту. Йому.

Швидко зникаю за дверима вітальні. Кілька хвилин — і квіти вже стоять у вазі, а я можу хоча б трохи мислити тверезо.

Та це ненадовго.

— Дякую, — кажу, підходячи ближче до Евана.

Між нами тепер усього пів кроку. Вдивляюся в глибокі темно-сині очі, а моє тіло вмить пронизують блискавки. Ще ніхто так на мене не дивився. Його погляд не просто розпалює... Він стирає шість років розлуки, що зависли між нами непідйомним тягарем, ніби їх і не було.

— Сумувала? — Еван ніжно проводить пальцями по моїй щоці.

Накриваю його долоню своєю. Ми так близько... Легко облизую губи, жест виходить несвідомий, але помітний. На обличчі чоловіка вмить з’являється хижа усмішка.

— Сумувала, — нахиляю голову вбік і дивлюся на нього з викликом.

Такий рідний, надійний і... мій!

— Я теж, — чоловік обіймає мене за талію і притягує ближче до себе.

Не стримуюся й хижо зітхаю. Дахозносні нотки м’яти та апельсину окутують мене пристрастю, змушують серце битися швидше.

— Цього разу мене дійсно викликали по роботі, — голос Евана звучить хрипко, на пів тону нижче. — Ледве дочекався, доки зміг повернутися до тебе.

— А я вже збиралася задушити Вікторію, — кажу грайливо. — Схоже, що їй пощастило.

— А мені як пощастило, — ніжно шепоче чоловік, ледве торкаючись моїх губ своїми. — З тобою.

Обіймаю його за шию, і мої пальці самі зариваються в м’яке волосся. Еван поглиблює поцілунок, не поспішаючи, а в мене земля зникає з-під ніг. І якби не сильні чоловічі руки, вже б давно розтягнулася на підлозі.

А я ще з Олівії сміялася...

Коханий легенько підштовхує мене вперед. Так і заходимо до вітальні, міцно обіймаючися. Відчутно стискаю його волосся пальцями й тягну на себе.

— Ауч, — скрикує чоловік, усміхаючись. — За що?

— За те, що не шукав мене всі ці роки, — широко всміхаюся, хоча в грудях відгукується неприємний докір. — І взагалі... люблю тягати когось за волосся.

— Ось так, значить, — Еван злегка відстороняється, але не відпускає.

В його очах спалахують небезпечні вогники. А я тону в темно-синій штормовій глибині без жодного шансу на порятунок.

Чоловік нахиляється й делікатно торкається губами моєї шиї — повільно, уважно, змушуючи мене затамувати подих. Сильніше стискаю пальці...

— Кохаю тебе, — шепоче він, від чого чутлива шкіра одразу вкривається мурашками. — Давай надолужимо ці роки?

Його долоня знаходить мою, наші пальці тісно переплітаються. А я лише киваю у відповідь. Деякі речі не потребують слів, їм достатньо спільного кроку вперед.