64.

Діана.

Тримаю телефон біля вуха, сильно стискаючи його пальцями. Вільною рукою відбиваю ритм по гладкій поверхні стола. Вікі брехала мені? Моя Вікі? Та бути цього не може! Я впевнена, що цьому є логічне пояснення.

— Що сталося, Ді? — нарешті лунає зі слухавки її втомлений голос. — Ми ж домовилися, що зустрінемося завтра.

— Де ти? — підношу руку до губ і несильно вгризаюся в нього вгризаюся.

Ай!

Не можу нічого з собою зробити — не надто приємна реакція на стрес.

— Обідаю в кафе, потім планую піти поспати, — не надто вдоволено відповідає Вікторія.

— У якому? — запитую стривожено. — Я зараз приїду.

— Навіщо? — пирхає подруга.

— Треба поговорити, — відповідаю коротко, не хочу запитувати про таке телефоном.

Я маю подивитися їй в очі!

— Ну, говори, — роздратування в голосі Вікі зростає з кожною секундою.

— Особисто, — кажу з натиском.

У слухавці зависає тиша. Сильніше стискаю пальцями телефон. Терпіти не можу подібні ситуації. Сваритися, з’ясовувати стосунки.

Все ж було так добре...

Доки знову не з’явився він!

— Кафе «Оксамит», недалеко від квартири, — нарешті каже Вікторія. — Сподіваюся, що в тебе щось важливе.

Викликаю таксі, й уже за кільканадцять хвилин нервово гризу нігті на задньому сидінні розкішного седану.

Вікторія рідко розповідала про свою родину. Коли ми познайомилися, вона вже була закохана в цього Евана. Та й він у неї. Але чомусь не спішив робити пропозицію.

І це мене тоді неабияк збентежило!

— Можна якось їхати швидше? — питаю з надривом і майже миттєво зіштовхуюся очима з поглядом холодних сірих очей у дзеркальці заднього виду.

— Без порушення правил не можна, — гмикає водій.

— Я доплачу, — нервово тягнуся за сумочкою й витягую звідти пачку купюр.

У відповідь отримую тільки глузливу усмішку.

— Таких послуг я не надаю, — мовить чоловік. — Не втече від тебе твій коханий. Чого так хвилюєшся?

— Я їду до подруги, — суплю брови.

— Тим паче, — сміється водій.

Складаю руки на грудях і відвертаюся до вікна. Ще один!

Залишок шляху долаємо мовчки. Щойно автівка зупиняється біля «Оксамиту», кулею вилітаю з салону, тихо радіючи, що одразу заплатила картою. Напружено вдивляюся крізь величезні панорамні вікна, відшукуючи подругу поглядом. У якийсь момент завмираю й мало не перечіпляюся через нерівність на асфальті.

Вікторія. Сидить. З дитиною.

Часто кліпаю очима, щиро сподіваючись, що мені це здалося. Та маленька фігурка нікуди не зникає. То Агата не брехала?..

Підходжу до дверей і смикаю за ручку. Вологі від поту пальці вмить зісковзують, боляче впиваюся нігтями в шкіру. Проходжу всередину й швидким кроком прямую до потрібного столика.

— Де ти взяла дитину?! — шумно плюхаюся на стілець і з жахом дивлюся на Вікторію. — Що ти...

— Спокійно, — перериває мене подруга, виставляючи перед собою руку. — Не лякай мені зайчика. Це син моєї сестри, Нейтан. Міг би бути моїм, до речі.

Переводжу погляд на хлопчика, що сидить на сусідньому стільці. Малюк перелякано дивиться на мене, відкривши рота.

— То в тебе дійсно є сестра?! — питаю гнівно, на що отримую у відповідь попереджувальний погляд.

— Є, а що? — Вікторія лише знизує плечима.

— Чому я про це не знаю? — кажу вже трохи спокійніше.

Нейтан не зводить з нас очей.

— Ти не питала, — пирхає подруга. — Що за допит, Ді?

— Навіщо ти сказала Агаті, що це ваш із Еваном син??? — нахиляюся ближче, вдивляючись у очі дівчини.

— А навіщо я тоді приїхала в готель і сказала їй, що вагітна? — передражнює мене Вікі. — Щоб вона відчепилася й звалила.

— Стоп, — відхиляюся назад і складаю пальці трикутником. — Стоп. Але ж ти дійсно була тоді вагітна!

На обличчі Вікторії розпливається якась дивна усмішка. А я вже нічого не розумію. В голові — суцільний хаос.

— Слухай, Ді, — дівчина підводиться з-за столу. — Ти серйозно приїхала сюди тільки через це? Ти або зі мною, або проти мене. Незважаючи на обставини. Ходімо, зайчику.

Остання фраза адресована до хлопчика. Вікі бере його за руку й неспішно покидає кафе. А я обхоплюю голову руками й впиваюся поглядом у одну точку.

Агата.

Наступні кілька днів минають рутинно. Бос дотримується слова й дає мені ще кілька вихідних. А я просто лежу на канапі й приходжу до тями після пережитого стресу. Мама приїхала ще вчора й забрала дітей у гості.

Щось останнім часом я надто часто перекладаю малюків на когось. І яка з мене мати?

Та й від Евана нічого не чутно. Окрім щоденних «Доброго ранку, сонечко» та «Добраніч, кохана».