63.

Агата.

Заходжу до вбиральні й споліскую обличчя водою. Приємна прохолода миттєво бадьорить і повертає до тями. Виходжу до просторого холу й роззираюся навколо. Вікторії ніде не видно. Фух.

На паркінгу дивним чином майже не залишилося автомобілів. Усі вже встигли пороз’їжджатися. Одна я, мов черепаха.

Сідаю до салону й закріплюю телефон у тримачі. Екран оживає, сповіщаючи про нове повідомлення. М’яко проводжу пальцем по екрану, й моє обличчя осяює усмішка. Еван.

Та вже за мить веселий настрій зникає.

Привіт. Мене ненадовго викликають назад. Але будемо на зв’язку, добре?

Стискаю губи й сідаю рівніше.

Що, знову???

Відповідь не змушує на себе чекати.

Цього разу буде інакше. Обіцяю. Кохаю тебе.

Поволі видихаю повітря, в очах з’являються сльози. Якщо це черговий план Вікторії, то я не знаю, що з нею зроблю!

Я теж тебе кохаю.

Мій палець зависає на кілька секунд, перш ніж я натискаю на кнопку. Я й досі не впевнена, що можу довіряти йому... Та, певно, не можу й далі брехати, що не кохаю. Тож, нехай знає.

Промокаю очі серветками й виїжджаю на вулицю. Усе навколо здається таким сірим... Позбавленим життя.

Треба терміново з цим щось робити!

Минаю кілька кварталів і зупиняюся біля книжкової кав’ярні. Люблю це місце. Кава й книги — два елементи, котрі надійно поправляють мій гумор.

Заходжу всередину й злегка примружую очі від насолоди. Легка спокійна музика оповиває теплом. Терпкий запах кави й друкованих сторінок витає в повітрі, розслабляючи напружені м’язи. Десь у тлі чутно дзенькіт посуду й тихі голоси.

— Добрий день, — вітаюся з усміхненою працівницею.

— Добрий день, — тепло відповідає вона. — Рада вас бачити. Давно вас не було.

— Робота, — усмішка з’являється й на моєму обличчі.

Мою увагу привертає стенд із книжковими новинками. Підходжу ближче й роздивляюся різнокольорові палітурки, проводжу пальцями по текстурованим обкладинкам, ловлю знайомий шелест паперу... Такі гарні, що хочеться купити їх всі.

Проходжу далі рівними рядами стелажів і обираю кілька книжок зі свого списку. Дорогою до каси беру ще упаковку свіжозмеленої кави з ароматом ванілі.

Працівниця жваво пробиває покупки. А я вже передчуваю затишний вечір.

— Сьогодні в нас є для вас подарунок, — каже дівчина, й на стійку лягає шоколад ручної роботи. — Вітаю, ви отримали золотий статус постійного клієнта.

— Ого, дякую, — широко всміхаюся. — Мені все більше подобається ваш сервіс.

З крамниці виходжу в значно піднесеному настрої. Та й це не може тривати довго. Просто біля моєї автівки стоїть та сама білявка з готелю. Фанатка рожевих костюмів. Діана, здається.

— Підстраховуєш подружку? — питаю, підходячи ближче. — Даремно. Вона успішно провалила свою виставу.

Вже збираюся відчинити передні пасажирські дверцята, та дівчина непорушно стоїть на місці, блокуючи доступ.

— Відійди, — кажу спокійно, але впевнено.

На превеликий подив, Діана злегка посувається вбік і складає руки на грудях.

— Навіщо ти знову з’явилася в його житті? — питає крізь зуби. — Що ти забула в цьому місті?

Останнє питання викликає в мене приступ сміху. Відчиняю дверцята й кладу покупки на сидіння.

— Я тут живу, — кажу в’їдливо. — Більш цікаво, що тут забули ви?

— Ти що, не можеш знайти собі іншого чоловіка? — ігнорує моє питання. — Вже скільки років минуло. Навіщо ти лізеш?

Зачиняю двері й випрямляюся, окидаю свою співрозмовницю дивним поглядом.

— В мене те ж саме питання до вас, — кажу з металічними нотками в голосі. — Навіщо стільки років бігати за чоловіком, котрий не тільки тобою не цікавиться... А в котрого ще й око тіпається на кожну твою появу! До речі, я б на твоєму місці, пошукала свою ненормальну подружку й з’ясувала, де вона вже встигла надибати дитину.

На обличчі Діани враз з’являється непідробне здивування.

— Яку ще дитину? — спантеличено питає вона. — Що ти верзеш? У Вікі немає дітей!

— Ооо, то ви не домовилися щодо спільної історії? — кажу, не приховуючи знущання. — Кілька годин тому твоя подружка прийшла до мене з дитиною і стверджувала, що то син Евана. Що, ніколи не чула?

Дівчина лише шоковано мовчить і явно ледве переварює почуте.

— Ти серйозно? — питає обережно.

— Серйозніше нема куди, — кидаю роздратовано й злегка нахиляюся до співрозмовниці. — Отже, послухай мене уважно. В мене сьогодні вихідний, але я не полінуюся повернутися до відділку й написати заяву про те, що бачила в місті підозрілу жінку з дитиною. Й надам детальний опис. Якщо ти раптом не знаєш, я працюю в поліції. Тож за справу візьмуться швидко. Але кілька годин у вас буде.

Діана лише різко зривається з місця й вже за мить зникає в натовпі перехожих. Гучно видихаю повітря через ніс. І саме в цей момент десь поруч лунають оплески. Розвертаюся та помічаю позаду себе Олівію.