62.

Агата.

Дитина не надто рішуче підходить ближче до Вікторії та ховається за її ногою. Схоже, що побоюється сторонніх. Одразу ж згадую своїх непосид і їх вибірковість щодо нових людей... Злегка усміхаюся.

Що ж, сподіваюся, що я все ж таки добра людина.

— Ну чого ти як страус! — Вікторія хапає хлопчика за руку й тягне вбік.

Малий нерішуче вибирається зі свого сховища, зиркає на мене своїми круглими карими оченятками.

Стоп, він кароокий?

Уважніше придивляюся до обличчя малюка, впевняючись, що мені не здалося. А це означає, що його батьком може бути хто завгодно, але точно не Еван. Вони ж обидва з Вікторією синьоокі!

— Нарешті знайшла собі когось іншого, вітаю, — кажу, ледве стримуючи сарказм. Аж щоки болять. — А йому, певно, співчуваю.

Суперниця з півсекунди дивиться на мене з нерозумінням.

Не спрацює твій план, люба. Треба було краще готуватися.

— Ти у відчаї? — раптом запитує, злегка нахиляючи голову вбік. — Розумію, це нормальна реакція, сонце. Проте тобі все одно доведеться усвідомити, що він мій.

— Хто? — усміхаюся, ще більше збиваючи її з пантелику.

На обличчі Вікторії за мить проскакує суміш здивування, нерозуміння й легкого роздратування. Цікаво, як буде викручуватися?

— Батько мого зайчика, хто ж ще? — жінка гордовито задирає підборіддя.

Переводжу погляд на малюка. Хлопчик уважно спостерігає за чимось зовсім в іншому боці. Бідна дитина, якщо її роблять свідком подібних розмов.

— А хто батько твого зайчика? — не втримуюся, щоб не передражнити вискочку.

— Слухай, заспокойся вже, дотепна ти наша, — сердито випльовує Вікторія. — Еван — батько мого зайчика. Добре почула? Він мій, і відчепися вже від нього!

— Ооо, — вирішую не ламати її виставу. — А Еван про це знає, взагалі?

— Звісно, знає! — жінка супить брови й стискає кулаки.

— Ай! — вскрикує хлопчик. — Ві... Мамо, що ти робиш?!

В очах малюка з’являються сльози, а мені вмить стає його шкода. Як можна було забути про те, що тримаєш за руку власну дитину???

— Не перебивай дорослих, зайчику, — якомога спокійніше вимовляє Вікторія, хоча видно, що вона вже кипить. — Піди, побався на лавочці. Мама зараз прийде.

Хлопчик зривається з місця, весело підстрибуючи, щойно жінка його відпускає.

— Та у нас стільки фоток! — повертається до розмови Вікторія. — Ти навіть не уявляєш, як добре нам разом.

— Ага, схоже, що ніхто з вас не уявляє, — відверто сміюся. — Слухай, Вікторіє...

Роблю невеличку паузу, окидаючи співрозмовницю багатозначним поглядом.

— Я ще можу повірити, що це твоя дитина, — продовжую із зухвалою посмішкою. — Але Еван точно не може бути його батьком. Почитай підручник з генетики, сонце.

Вікторія різко хапає повітря, як викинута на берега риба, й гнівно свердлить мене очима.

— Нема в його батька вже тих грошей, — вирішую поставити жінку перед фактом, не знаючи, як на це відреагує Еван. — Тож, дай нам спокій і пошукай собі якогось іншого багатія.

— В сенсі, нема? Він же ж казав мені нещодавно... — різко затинається. — В сенсі, про які ще гроші йде мова?

— Ти чудово знаєш, про які, — кажу коротко. — А тепер вибач, але мені вже час іти. Зайчика хоча б не загуби.

З цими словами тріумфально покидаю сцену. Спиною просто таки відчуваю її важкий погляд. Якби Вікторія могла пропалювати очима, я б вже давно згоріла.

Навіть не знаю, чи це добре, що я її так роздраконила...

Захід, як зазвичай, проходить нудно й довго. Виходжу з душної зали, навіть не вірячи в те, що протрималася аж до кінця.

Щось мені й дійсно недобре...