61.

Еван.

Повільно розвертаю голову до жінки й беру глибокий вдих. Якщо вони збираються якось зафільмувати мене в гніві — то не вийде.

— Наталі — рідна сестра Вікторії, — пояснюю, як маленькій дитині.

Взагалі не розумію, чому це роблю...

— У Вікторії немає ніяких сестер, — Діана звужує очі, стріляючи в мене не надто теплим поглядом. — Вона — єдина дитина у сім’ї.

— Угу, а я носоріг... — бурмочу собі під ніс.

— Ти серйозно думаєш, що зможеш налаштувати мене проти Вікі? — сердито запитує жінка.

Щось усередині мене закипає з такою швидкістю, що на кілька секунд стає страшно. Навіщо взагалі ця розмова?

Вивертаю кермо та з’їжджаю на узбіччя. Зупиняюся й подумки рахую до трьох.

— Виходь, — кажу тихо, але переконливо. — Ви обидві мене вже дістали зі своїм виїзним цирком!

— Пф-ф, — Діана тягнеться до дверей. — Чудовий спосіб завершити розмову після того, як не вийшло переконати мене в черговій брехні.

— Добра гра, — пирхаю і показую великий палець. — Подумайте над акторською кар’єрою...

Жінка поривчасто вибирається з салону й грюкає дверима з такою силою, що відколюється фарба. Тихе шурхотіння буквально добиває мене. Змучено торкаюся рукою лоба.

Я що, єдиний чоловік у цій країні???

Діана.

Грюкаю дверима й швидким кроком віддаляюся від автівки. Зупиняюся біля дерева й замахуюся щосили...

— Ауч! — шиплю від болю, бо мій кулак різко зустрічається з шорсткою корою. Тупий, глухий імпульс пробігає від зап’ястя по всій руці. — Ауч!

Відстрибую вбік від несподіванки й хапаюся рукою за голову, потираю забите місце. Серце колотиться так швидко, що стає важко дихати. Десь поруч лунає тихе шльопання чогось на землю. Зиркаю вниз — просто переді мною лежить розмазане перезріле яблуко. Штурхаю його спересердя ногою.

Клас, тепер ще туфлі відмивати!

Озираюся назад, та автівки Евана вже навіть немає на горизонті. Потираю руку, намагаючися вгамувати печіння. Та щось якось безрезультатно.

Витягую з кишені телефон і заходжу в месенджер. Відкриваю чат із Вікі, й мій палець зависає над зеленою слухавкою...

Вона може не оцінити мою спробу поговорити з цим спідничником. До того ж, я хочу з’ясувати, що це за двір, у якому він був.

Наталі ще якась...

Я точно пам’ятаю, що Вікі кілька разів наголошувала на тому, що вона — єдина дитина в сім’ї. З чого б їй брехати?

Мій погляд зачіпляється за лавку під магазином. Прямую туди й втомлено приземляюся на тверді дошки. Відкриваю в телефоні пошуковик, пальці самі забивають два слова: «Наталі Флорес». Роблю глибокий вдих і натискаю на лупу.

Сподіваюся, Вікі не дізнається про це.

Результатів видає небагато. Уважно придивляюся до кількох фотографій незнайомих мені жінок. Ця не схожа. Та й ця теж. Оця, чисто теоретично, могла би бути сестрою Вікі... Схожі фігури й один колір волосся. Та ні, вона навіть не в нашій країні живе.

Мені має бути соромно за те, що я нишпорю в особистому житті найкращої подруги.

Та цікавість все одно бере гору. Переходжу на власну сторінку й клацаю пальцем на одне з наших сумісних фото. Обираю пошук за обличчям й завмираю, очікуючи на результати. Невдовзі переді мною з’являється цілий калейдоскоп фотографій. В основному, просто схожі на нас дівчата.

Прогортую аж до кінця сторінки й переходжу до наступної. Швидко пробігаю очима різноманітні зображення, опускаючись донизу. Не знаю, навіщо це роблю...

Добре, ще одна сторінка — й досить. Клацаю на цифру три внизу. Перед очима з’являється черговий калейдоскоп. Ліниво переглядаю нову порцію дівчат, швидше для галочки. Вікі не могла мене обманути. Я впевнена.

Завмираю, а мої очі округляються аж до болю. Натискаю на одну з фотографій — переді мною... дві Вікторії??? Розводжу пальці в сторони, збільшуючи фотографію. Це точно не віддзеркалення й не склейка.

Але цього не може бути!