60.

Агата.

— А в нас сьогодні конкурс малюнків! — заявляє Міккі, пританцьовуючи.

Амі бере його за ручку, й вони вдвох кружляють по коридору.

— Любі, не виходьте так далеко у взутті, — м’яко зупиняю малих непосид. — Мама тільки помила підлогу.

Завдяки перевернутому горщику з пальмою, до речі. Але то лірика.

Інколи дивуюся, як мені вдається майже не запізнюватися на роботу з таким режимом.

— Стоп, Амі, — не по-дитячому серйозним голосом каже синочок, а я ледве стримуюся від усмішки. — Будемо танцювати на вулиці.

— Оце краща ідея, — скуйовджую світле волоссячко. — Ходімо.

Тягнуся до дверного замка, як раптом десь у глибині сумочки починає розриватися телефон. Витягую пристрій. Шеф?

— Слухаю, — кажу дезорієнтовано.

Начальник частіше дзвонить Ніку, ніж мені. В основному, з претензіями, що той знову не взяв із собою напарника.

— Добрий день, Агато, — голос чоловіка лунає лагідно. Аж страшно. — Ти ще не на роботі?

Нервово зиркаю на наручний годинник. Та ні, сьома тридцять. До початку робочого дня ще цілих півтори години. Про всяк випадок звіряюся з телефоном.

Цікаво...

— Ще ні... — кажу розгублено. — Збираюся виходити.

— Чудово! — лунає зі слухавки, а я інстинктивно прибираю телефон від вуха, щоб не оглухнути. — За годину відбудеться конференція щодо нових методів роботи над справами щодо викрадення. І мені потрібна людина, котра туди поїде. Ти — найкращий претендент, сама розумієш. Керівництво було в захваті після минулої, якщо пам’ятаєш. Після конференції у тебе весь день вільний. І ще плюс два вихідних.

— Наказ керівництва? — запитую хитро, ледве стримуючи усмішку.

— Відставити сарказм, — вмить реагує чоловік. — Так, наказ. Візьми з собою планшет для нотаток.

— Мені ще треба дітей до садочку відвезти, — вставляю коментар.

Шеф замовкає, а я так і продовжую стояти в коридорі, біля самих дверей. Вже навіть трохи жарко...

— Видатки на няню покриють разом із зарплатнею, — раптом видає він. — Якщо така справа.

— Добре, — вирішую не тягнути й погоджуюся. — Так само, у «Векторі»?

— Так, — жваво відповідає чоловік. — Дякую, Агато.

Завершую виклик та набираю номер няні, домовляюся про сьогоднішній візит. На щастя, мешкає вона недалеко.

— У нас не буде конкурсу??? — питає Міккі й дивиться на мене круглими оченятами. — Ми не будемо малювати?

— Будете, — усміхаюся, щоб трохи підбадьорити дітей. — Але до садочку вас відвезе Дженні.

— А можна поїхати з дядьком Еваном? — синочок обіймає мене за ногу й зазирає в очі.

— І з маячком, — додає донечка й встає поруч.

— Дядькові Евану сьогодні теж на роботу, — кажу, намагаючись ігнорувати те, як солодко защемило в грудях від самої згадки його імені.

— А якщо ми виграємо? — не здається Міккі. — Дядько Еван приїде до нас патрульною автівкою?

— З маячком! — знову додає Амі.

— Любі, у дядька Евана багато роботи, — присідаю навпочіпки й гладжу малят по голівці. — Не можна відривати людей від їхніх занять.

— А у дядька Евана є своя сім’я? — раптом запитує Майкл.

А в мене аж комок до горла підходить. Нервово ковтаю слину, щосили намагаючись опанувати себе.

— І дітки? — додає Аманда. — А вони теж близнюки? Як ми?

— Емм... знаєте... емм... у дядька Евана, — починаю, не в змозі вигадати вірну відповідь.

Та в цей момент лунає рятівний дзвінок у двері. Фух. Видихаємо.

Відчиняю, на порозі стоїть Дженні. Якби там був Еван, я б точно свідомість втратила... Коротко даю няні інструкції, після чого вирушаю до бізнес-центру «Вектор», не забувши прихопити з собою планшет.

На щастя, корків немає, тож добираюся на місце досить швидко. От що значить виїхати пізніше на п’ятнадцять-двадцять хвилин. Та й саме місце проведення недалеко від мого дому. Я б сказала, найближче до мого дому.

Але паркінг, на жаль, забитий під зав’язку...

Ледве знаходжу вільне місце й врешті паркуюся. Зиркаю на годинник, до початку лишається менше двадцяти хвилин. Можна ще кави випити.

Заходжу всередину й швидким кроком прямую до заповітної машини. Моє улюблене місце в різноманітних бізнес-центрах. Обираю американо й вже за кілька секунд насолоджуюся ароматним напоєм.

І як машина примудряється робити каву краще, ніж у деяких кав’ярнях???

— Вау, які люди! — дзижчить просто над вухом.

Мало не давлюся напоєм і досить різко розвертаюся, ледве не врізаючись у... Вікторію?! Остання з якогось дива стоїть мало не впритул до мене, ще й свердлить своїми сердитими очима!

Шкода, що каву на неї не вилила. Не завадило б!

— Ти що тут робиш? — кажу з несмаком, але навіть не зрушую з місця.

Таким, як псевдо-наречена Евана, взагалі не можна показувати власну слабкість. Проковтне й не вдавиться.