59.

Еван.

Кілька хвилин стою на місці, вдивляючись у темні вікна. Ні, це точно не телефонна розмова. Та й в чаті про таке не питають.

Розвертаюся та прямую до автівки. Кожен крок відлунює напругою. Нестримне бажання розвернутися та все з’ясувати майже перемагає, але...

З силою вдаряю кулаком по капоту й вмить зчіпляю зуби. Я не можу дозволити собі знову все зіпсувати.

Вікторія буде тільки рада. Разом із своєю подружкою. Як там її? Діана?

З шумом розвертаюся та сідаю на прохолодний метал капота. Механічно ляскаю себе по кишенях. Стара згубна звичка. Наче й кинув палити ще більше десяти років тому...

Агато, що ти зі мною робиш?

Ніколи не думав, що буду так хвилюватися, дізнавшись, що я — батько.

Батько.

І я точно збираюся бути кращим, ніж мій власний.

— Чого ти тут мерзнеш? — знайомий голос застає мене зненацька.

Розвертаю голову — в кількох метрах стоїть Діана. Нервово зістрибую з капоту й роздивляюся навколо. Її тут тільки не вистачало. Невже вже дізналася, де живе Агата? Або стежила за нами?

— Ти що тут забула? — сильно стискаю зуби й кривлюся від неприємного скреготу.

Невидиме нагадування вмить спливає в голові — треба нарешті записатися до ортодонта.

— Завжди знала, що в тебе самі лише негативні риси, — дівчина складає руки на грудях, свердлячи мене своїм пронизливим поглядом. — А Вікі даремно намагалася переконати мене, що ти хоча б вихований...

— До чого ця тирада? — кажу, непомітно роздивляючись навколо.

По-перше, я зараз точно не готовий до зустрічі з малюками. По-друге, я не можу допустити, щоб їх побачила Діана.

Рішення може бути тільки одне.

Відчиняю дверцята й впевнено забираюся всередину. Я повинен забратися звідси, але теж впевнитися, що й вона піде.

— Гей, ти нормальний, взагалі?! — дівчина зрушує з місця та прямує в мій бік. — Я не договорила!

Підбори голосно, навіть трохи нервово, стукотять по асфальту. Запускаю двигун й кладу руки на кермо. Міцно стискаю пальці, чекаючи, доки вона підійде ближче.

Раптовий потік вечірнього повітря миттєво повертає деякі гвинтики в моїй голові на місця. Діана з силою плюхається на переднє пасажирське сидіння й знову складає руки на грудях. Різкий, надміру насичений аромат з нотками ванілі й мускусу в цю ж мить безжально атакує мій ніс.

Я очікував, на що завгодно. Що вона підійде зі сторони водія та плюне мені в обличчя. Або що штурхоне автівку ногою. Але сісти до салону...

— Ще будеш мені казати щось про виховання, — бурмочу собі під ніс. — Я тебе сюди не запрошував.

— Треба було швидше тікати, — Діана стріляє в мене коротким поглядом з-під брів. — Їдьмо звідси. Хочу якнайшвидше позбутися твого товариства.

Кривлюся, як від раптового зубного болю. Схоже, що відсутність логіки в них із Вікторією — це спільна риса.

Плавно зрушую з місця, намагаючись придумати, як діяти далі. Розумію, що маю висадити її якнайшвидше. Це ж точно частина чергового хитромудрого плану. Але ж не можу я взяти й просто випхати дівчину на дорогу?

— Я думала, ти живеш у готелі, — коротко кидає Діана, роздивляючись власні нігті: довжелезні яскраво-червоні кігтики зі стразами. — Невже вирішив переїхати сюди назавжди?

— Не твоя справа, — пирхаю й зиркаю на годинник. — Ти виходиш на найпершій зупинці автобуса.

— Я не їжджу автобусами, — дівчина кривиться так, ніби оцту випила.

— Не мої проблеми, — гучно видихаю повітря. — Якщо це ваш з Вікторією черговий план, то навіть зупинка автобуса буде для тебе занадто шикарною.

— Який ще план? — моя співрозмовниця на мить відволікається від власних долонь.

— Приблизно такий самий, як і шість років тому, — звужую очі.

Мене вже аж нудить від неї та цієї суцільної брехні.

— Я не розумію, — Діана розгублено кліпає віями, аж надто натурально.

— Це ж ти розповіла Вікторії, де мене шукати, — кажу, роблячи натиск на кожне слово. Події шестирічної давнини змушують мене закипати зсередини, пробуджують бажання влаштувати цим двом добрячу прочуханку. — А потім ви вдвох навішали локшини на вуха моїй коханій жінці.

— Вікторії? — дівчина округлює очі й злегка нахиляє голову в бік.

Вона що, знущається з мене?

— Ні, не Вікторії, — ціджу крізь зуби, ледве стримуючи гнів. — Можеш не прикидуватися, ніби не знаєш, що Вікторія ніколи не була в цій ролі.

— Що? — Діана на кілька секунд зависає, а на її обличчі вимальовується складний розумовий процес. — В сенсі? Ти що, брехав їй?!

На останньому реченні голос жінки стрімко йде вгору, після чого переходить на пискіт.

— Досить! — не стримуюся, й уся накопичена злість виходить разом із цією фразою.

Діана смикається й дивиться на мене... перелякано?

— Досить робити вигляд, що ти нічого не знаєш, — кажу тихіше й міцно стискаю кермо. Не розумію, для чого всі ці інтриги? — Я в курсі, що Вікторія — не Наталі.