58.

Агата.

Кидаю телефон на ліжко й закочую очі.

— Інколи ці двоє мене дратують, а інколи я їх обожнюю... — коментую вголос.

Еван видає короткий смішок.

— В тебе класні друзі, — каже він із широкою усмішкою.

— Звісно, вони ж на твій бік встали, — відповідаю скептично.

Чоловік уважно вдивляється в моє обличчя.

— Йди сюди, — каже з легкою хрипотцою.

Плавно зрушую до нього й підходжу мало впритул. Руки Евана м’яко лягають на мою талію, а я сідаю до нього на коліна.

— Я не відпущу тебе звідси саму, — каже він, зариваючись носом у моє волосся. — Буду ходити слідом і стежити, щоб ще хтось не захотів розповісти тобі якусь фантастичну історію.

— Я більше не поведуся на фантастичні історії, — відповідаю грайливо й обіймаю його за плечі. — То що в нас там на сніданок?

Еван ніжно цілує мене в губи, повільно поглиблюючи поцілунок. А я поступово розчиняюся в ньому. Ніколи й ні з ким мені не було так затишно. І, чесно кажучи, це трохи лякає.

Врешті відриваємося одне від одного й беремося за їжу. Запашна кава та бублики з яєчнею й беконом. Ммм, смакота.

— Де ти їх взяв? — запитую з усмішкою. — Сніданок давно минув.

— Тут дуже добрі кухарі, — чоловік змовницьки мені підморгує. — І не менш емпатичні.

«Сніданок» смакує напрочуд смачно. Їмо мовчки, не зводячи одне з одного погляду. Так давно хотіла відчути щось подібне...

— Гадаю, мені вже час, — кажу після того, як допиваю каву. — Малюки не зрозуміють, якщо я занадто багато часу проводитиму поза домом.

— Зустрінемося завтра після роботи? — запитує Еван. — Ми могли б сходити кудись вчотирьох. Я, ти й малюки...

— Дай мені час, добре? — обриваю його. — Мені треба трохи звикнути. Розумієш, я не хочу їх підвести.

В очах чоловіка з’являються краплинки смутку. А в мене аж серце стискається.

— Я дам тобі стільки часу, скільки буде потрібно, — каже він. — Ходімо, я проведу тебе додому.

— І забереш свою автівку, — усміхаюся й торкаюся пальцями його обличчя, ніжно проводжу по шкірі.

— І заберу свою автівку, — повторює Еван.

Вже за кілька хвилин зручно вмощуємося на задньому сидінні таксі. Відчуваю таку легкість. Поруч із цим чоловіком так затишно... Потроху починаю розуміти, про що постійно каже мама.

Захоплено милуюся профілем Евана. Він має такий впевнений вигляд... Помітивши мою цікавість, чоловік кладе руку мені на коліно й ніжно погладжує. Накриваю його долоню своєю.

Невдовзі автомобіль заїжджає в мій двір. Еван галантно обходить автівку й допомагає мені вибратися з салону. Підходимо до дверей під’їзду й зупиняємося.

— Я обов’язково запрошу тебе в гості, — кажу тихо. — Тільки не зараз.

— Я чекатиму, — чоловік м’яко усміхається.

У цей момент десь з глибини сумочки лунає дзвінок мого телефону.

— Вибач, — кажу, шукаючи пристрій.

Та де ж він?

Гаманець, косметичка, вологі серветки, блокнот, окуляри для комп’ютера... І навіщо мене стільки речей із собою? Дитяча присипка, паспорт, права, фоторамка... Витягую все по черзі, намагаючись знайти мобільник. Ага, ось він.

— Слухаю, — прикладаю телефон до вуха, заразом намагаючись скласти інші речі назад до сумки.

Еван вмить береться мені допомагати. Приємно.

— Ми повертаємося, — каже Нік. — Тебе забрати звідкись?

— Ні, я вже вдома, — відповідаю, застібуючи сумку. — Чекаю.

— Окей, тоді до зустрічі, — колега скидає виклик.

Переводжу погляд на супутника.

— Дякую за неймовірне побачення, — шепочу, закохано вдивляючись у його очі.

— І тобі, — Еван нахиляється й злегка торкається моїх губ. — До зустрічі.

— До зустрічі, — м’яко усміхаюся й заходжу до під’їзду, розуміючи, що ще трохи та дійсно запрошу його додому.

Еван.

Агата зникає за дверима під’їзду, а мою увагу привертає глянцева картка, що лежить на підлозі. Присідаю, щоб підняти її та вмить завмираю. Зі знімку на мене дивляться кохана та дві моїх світловолосих копії. Якби я показав це фото мамі, вона б точно подумала, що це якесь моє дитяче фото.

Лишається тільки одне питання. Чому Агата приховала, що діти — мої?