57.

Агата.

Запах гарячої кави приємно лоскоче мої ніздрі. Завертаю ліворуч і завмираю на місці, вражена. В кількох кроках від мене стоїть величезний скляний чайник із гарячим напоєм, наповнений по вінця. Ароматна пара клубочиться з невигадливого носика. Здивовано блукаю по ньому поглядом. Хто взагалі робить такі здоровенні чайники? І що він робить посеред коридору? І де я взагалі?

Розплющую очі й глибоко втягую повітря носом.

Дійсно, кава...

Повільно розвертаю голову вбік, але замість гігантського чайника бачу Евана. Чоловік сидить поруч на ліжку. З одягу на ньому тільки пухнастий готельний халат.

Прикушую губу, коли мій погляд зупиняється на татуюванні. Не буду брехати, що це перше, що мене зачепило. Помітивши, куди я дивлюся, Еван хижо усміхається.

— Доброго ранку, сонечко, — ніжно каже він, а моє серце вмить розтікається гарячою калюжкою. — Голодна?

Чоловік киває кудись убік. Простежую очима за його поглядом й помічаю на приліжковій тумбі тацю за сніданком. Так ось звідки цей шикарний запах кави!

Пам’ять повертається блискавичною хвилею. Вмить хапаюся за ковдру й натягую аж до підборіддя. Еван запитливо вигинає брови.

Я ж збиралася пізнати його трохи краще, а не трохи ближче!

— Щось не так? — на обличчі чоловіка вимальовується стривоженість.

— Ні... Просто я давно не... — злегка затинаюся, а сором буквально плавить мене зсередини.

Як добре, що я хоча б не червонію.

— Я можу відвернутися, — в очах чоловіка спалахують хитрі вогники. — Твій одяг у ванній.

А мене вистачає лише на легкий кивок. Еван підморгує мені й розвертається спиною. Блискавично сповзаю з ліжка, замотавшись у ковдру, та плентаюся до ванної кімнати.

Спогади нещодавньої поїздки в ліфті накривають мене з головою. Оце я точно не маю гальм!

Швидко перевдягаюся й до мене тільки зараз доходить.

— Котра зараз година?! — кулею вилітаю з ванної.

Чоловік зиркає на годинник, що лежить на тумбі поруч із тацею.

— Шістнадцята тридцять, — каже спокійно.

— Того ж дня? — запитую.

— Емм... Так, — Еван у нерозумінні зводить брови.

— Налякав, — сідаю поруч на ліжко й гучно видихаю повітря. — Чому «доброго ранку» тоді?

— Перенервував, — на обличчі чоловіка з’являється незручна усмішка. — Бовкнув перше, що спало на думку.

— В мене ж діти, — вирішую врешті пояснити свої дії. — Нік забрав їх на екскурсію. Вибач, я зараз йому зателефоную.

Еван киває. Відшукую в сумочці телефон і набираю номер колеги. З початку розмови виявляється, що мої непосиди вмовили його піти в парк, на атракціони. От же ж, малі хитруни! Хоча, подивилася б я на того, хто зміг би їм відмовити.

— Я хотів запитати в тебе, чи можна, — раптом каже Нік, а я просто таки відчуваю в його голосі підвох. — Але вирішив не заважати.

— Аха-ха, — кажу скептично. — Тобі пощастило, що твоя дружина — це моя подруга. Ви в якому парку? Я приїду.

— Агато, — чоловік гучно видихає. — Розслабся й отримуй задоволення. Будемо ввечері. Все, бувай.

І скидає виклик! Ні, ну ви це бачили?!