56.

Агата.

Еван з’являється пунктуально, про що сповіщує мене телефоном. Ледве стримуюся, щоб в цю ж хвилину не побігти одразу до нього. Сідаю на високий стілець на кухні й подумки рахую до ста двадцяти.

Якось по-дитячому, знаю.

Підводжуся з місця й поправляю сукню. Проходячи повз ванну кімнату, зупиняюся, щоб уважно роздивитися себе в дзеркало. Сподіваюся, він там не заснув.

Врешті виходжу на вулицю. Еван сидить на капоті власної автівки. Ото вже Нік навчив його своєї улюбленої поганої звички! З-за спини чоловіка видніється букет троянд. Побачивши мене, він миттєво схоплюється на ноги й бере квіти.

— Привіт, — підходжу й намагаюся зобразити на обличчі стриману усмішку.

Але поруч із цим чоловіком дуже важко приховати справжні емоції. Моє бідолашне серце прискорюється з кожним подихом, кожною секундою.

— Привіт, — Еван простягає мені букет. — Це тобі. Гарна сукня. Тобі дуже личить. І щось вона мені нагадує.

В очах чоловіка з’являється хижий блиск, а його усмішка стає небезпечною. Злегка прикушую губу й відчуваю солодку слабкість у колінах.

Так, я не втрималася й надягнула сукню, дуже схожу на ту, в котрій ми ходили до імпровізованого кінотеатру на даху.

— Мені дуже подобається цей фасон, — гублюся на кожному слові, а очі чоловіка темнішають.

Поправляю бретельку й ледве стримуюся від глибокого видиху, коли кадик на його шиї помітно смикається.

— Куди підемо? — запитую, майстерно ховаючи очі.

— А куди ти хочеш? — голос Евана звучить хрипло, остаточно зводячи мене з розуму.

— Може прогуляємося до набережної? — запитую. — У нас тут дуже гарна річка.

— Ходімо, — чоловік скорочує дистанцію й бере мене під руку.

Судомно вдихаю повітря. Цей дотик викликає аж надто бурхливу реакцію в моєму тілі. Злегка прикушую язик, щоб не видати якийсь дивний звук.

Сильна і непохитна, авжеж...

Та і сам Еван тримається не краще. Вся його постава видає напругу. І я не розумію, чому ми намагаємося приховати справжні емоції.

— Ти залишиш автівку тут? — падає з моїх вуст найнедоречніше питання.

— Угу, — голос Евана звучить на пів тона нижче. — Тут же ж недалеко.

Виходимо з двору й прямуємо в потрібний бік. Несильний порив вітру змушує мене здригнутися. Інстинктивно притискаюся ближче до чоловіка, глибоко вдихаю аромат його парфумів: апельсин із нотками м’яти.

Цей запах заспокоює, дарує відчуття захищеності.

Невдовзі опиняємося на людній набережній. Закохані парочки прогулюються понад річкою, романтично тримаючись за руки. Зриваюся з місця й швидким кроком підходжу до перил. Еван доганяє мене й встає поруч.

— Я закохалася в це місто, щойно переїхала, — кажу тихо, після чого переводжу погляд на чоловіка.

Його очі такі спокійні та водночас магнетичні, що навіть не помічаю, як розчиняюся в них.

— То ти не місцева? — оксамитовий баритон приємно лоскоче слух, і моїм тілом вмить проноситься хвиля тепла.

— Ні, — хитаю головою. — Мене сюди перевели.

На якусь мить між нами зависає тиша. Стоїмо поруч, мовчки вдивляючись у темну гладку поверхню річки.

— Мені подобається бути біля водойми, — кажу й злегка усміхаюся. — Це так... Заспокійливо.

— Мені теж, — синхронно розвертаємо голови, наші очі зіштовхуються. — Я сумував.

— Я теж, — серце млосно стискається. Гарячий погляд Евана плавить... — Я думала, що зможу швидко викинути тебе з голови, але...

Затинаюся, мало не сказавши правду про дітей. Я дійсно втрачаю голову поруч із цим чоловіком.

— Покатаємося? — раптом питає він, киваючи в бік човнів.

— Давай, — погоджуюся.

Прямуємо до причалу й купуємо квитки. На борту вже розмістилося кільканадцять людей. Займаємо вільні місця, намагаюся не сідати аж надто близько до Евана... Але той нахиляється просто до мене.

— Розслабся, я тебе не з’їм, — шепоче на вушко, обпікаючи ніжну шкіру.

Важко ковтаю слину, всім тілом прокочується електрична хвиля.

— Десь я вже це чула, — випалюю перше, що спало на думку. — Дивися, щоб я тебе не з’їла.

Еван відсувається, на його обличчі з’являється хижа усмішка.

— Я не проти, — каже він вдоволено.

Легко штурхаю чоловіка в плече.

Далі пливемо мовчки, час від часу обмінюючись короткими поглядами. А я відчуваю, що не просто не витримую цю напругу.

— Вийдемо тут? — запитую, коли човен наближається до чергової зупинки.

— Може на наступній? — Еван киває в бік забитої людьми платформи.

— Так, це краща ідея, — роблю якомога непомітніший глибокий вдих.

Невдовзі таки виходимо на наступній зупинці. Сильний вітер змушує мене здригнутися. Та й видно, що чоловік теж трохи змерз.

— Треба було брати з собою куртки, — намагаюся пожартувати. — Зайдемо кудись?