55.

Агата.

Розплющую очі й ліниво перевертаюсь на спину. Думки про вчорашні події накривають мозок безжальною лавиною. Чесно кажучи, навіть трохи страшно брати до рук телефон. Невідомо, що ще могла вигадати Вікторія.

— Мама прокинулася! — чую радісний голос Міккі й розвертаю голову. — Доброго ранку!

Синочок сидить на пухнастому килимі разом із сестрою, серед розкиданих олівців і фломастерів.

— Доброго ранку, мамо! Дивися, що ми намалювали, — Амі підводиться з місця й прямує до ліжка, в її руках — альбом.

— Доброго ранку, любі, — усміхаюся розчулено й тільки зараз розумію, що це було за тихе скрипіння під час мого сну. — Що там у вас? Показуйте.

Донька трохи незграбно залазить на ліжко й кладе переді мною альбом. Міккі влаштовується поруч і береться гортати сторінки. Врешті знаходить потрібну. Не втримуюся від щемливої усмішки.

На білосніжному аркуші вмить оживає наш світ. Дві маленьких світловолосих фігурки тримаються за руки та бігають по парку. Поруч із ними впізнаю себе, в улюбленій жовтогарячій сукні. Спогад з відпустки... Не менш палкої.

Все намальовано трохи незграбно, але я впізнаю кожен рух, кожен погляд. Сонце, дерева, квіти — і раптом мені здається, що я чую їхній сміх. Серце вмить наповнюється невимовним теплом.

— Це Амі, а це я, — Міккі по черзі вказує пальцем на намальовані постаті. — Це я малював. А це — ти. Амі намалювала сукню, а я — волосся.

— А це хто? — вказую на дві постаті на задньому плані: чоловік з різнокольоровими лініями на руках та жінка в червоній сукні. — Дядько Нік і тітка Олівія?

— Таааак! — задоволено проспівує донечка. — Тітка Олівія любить все червоне. Це Міккі так сказав.

— Дуже гарно, — обіймаю малят, по черзі притискаючи до себе. — Дякую, любі.

Перегортаю сторінку й перед моїми очима з’являється незакінчений малюнок. Головні герої ті самі — двійко моїх чарівних близнюків. А от поруч із ними присів навпочіпки якийсь чоловік. І щось він зовсім не схожий на Ніка. Хоча б тим, що має світле волосся, намальоване тим самим олівцем, що і чупринки непосид.

— А це хто? — запитую, хоча вже й так знаю відповідь.

— Дядько Еван, — малюки синхронно усміхаються. — Коли ми були в парку та їли морозиво. Він класний.

Ех, як мало треба для того, щоб бути класним у очах п’ятирічки. Всього лише купити морозиво.

— Ми хочемо подарувати йому малюнок, — захоплено додає Амі. — Можна?

Ага, вже уявляю собі реакцію Евана... І не уявляю, якою повинна бути моя відповідь.

— Можна-можна? — перепитує Міккі.

— Звісно, можна, — швидко здаюся.

Ніколи не могла протриматися з ними довго. Тож визнаю, що мама мала рацію, коли казала, що дітям потрібен батько.

Тільки от мені дійсно страшно навіть думати про те, що зробить Еван, коли дізнається про цей подвійний сюрприз.

А ще мене трохи бентежить те, що підсвідомо я вже не збираюся приховувати від нього цей факт.

Перші роки після тієї запальної відпустки я дуже часто уявляла собі нашу зустріч. Малювала в думках, як коротко й ефектно пояснюватиму Еванові, куди та як швидко йому треба піти. Зображувала себе сильною й непохитною.

І тихо плакала.

Потім уже змирилася з тим, що Еван мене не шукає. Мама казала: або знайди його та скажи про дітей, або забудь і шукай нового.

Легко сказати — забудь, коли в тебе перед очима дві маленькі копії з такими самими пронизливими синіми очима. Та й я була впевнена, що чудово впораюся сама. Не дозволю нікому розбити два маленьких сердечка. А разом з ними й моє.

Та ситуація явно показує, що я взяла на себе забагато. А відповідальність може дуже сильно притиснути. Так, що починаєш задихатися.

— Мамо, чому ти така сумна? — повертає мене до реальності голос Міккі.

А я розумію, що порушила чергове правило — не вплутувати у власні проблеми дітей.

— Я просто задумалася, синку, — ніжно гладжу хлопчика по голові.

І не брехати...

— Вам дійсно сподобався дядько Еван? — запитую, перш ніж подумати.

— Таааак! — в один голос вигукують малята.

— Він сказав, що у нього є автівка з маячком! — додає беззаперечний аргумент Міккі.

— І він теж працює в поліції, як Нік, — захоплено каже Амі. — Тільки в Ніка вже є Олівія.

Інколи я заздрю дітям та їх прямолінійності.

— Він обіцяв нас покатати, якщо ти дозволиш, — нагадує синочок. — Ти ж дозволиш?

— Я подумаю над цим, — знали б ви, скільки зусиль мені знадобилося на цю фразу. — А тепер, ходімо снідати.

Після сніданку до нас приходить Нік. Він обіцяв малятам невеличку екскурсію до свого гаражу.

— Може я краще поїду з вами? — запитую, визираючи з кімнати.

— Я дам раду, — коротко каже Нік, після чого додає тихіше. — Гадаю, в тебе є ще одна справа до вирішення.

Суплю брови й окидаю його багатозначним поглядом.