54.

Агата.

Час ніби сповільнюється, майже завмирає. Щосили намагаюся сконцентруватися на екрані, та різнобарвні зображення зрадницьки зливаються в одну яскраву пляму.

Заплющую очі. Сильно, аж до болю. Тільки зараз відчуваю, як сильно гупає в скронях, наче молотом. Таке враження, що ще мить — і моя голова розлетиться на друзки.

Стоп, Агато. Включай логіку, там не може бути все так просто!

Стискаю кулаки й роблю глибокий вдих. У цю ж мить здригаюся від льодяного дотику до шиї. Розплющую очі й враз бачу перед собою Олівію. Подруга несвідомо смикається назад, і я бачу в її руках форму з кубиками льоду.

— Нік навчив, — каже вона. — Казав, що це дієвий спосіб.

— Нік мав рацію, — усміхаюся нервово й потираю шию кінчиками пальців. — Можеш так йому й передати.

Повертаюся очима до екрана й відкриваю першу-ліпшу фотографію. Розглядаю її секунд п’ятнадцять. Вікторія тримає за ручку дитячий візочок, розвернутий так, що знімок не дає жодної підказки, хто саме всередині. Капюшон опущений низько, тінь ховає вміст, залишаючи простір для здогадів. Жінка стоїть рівно, майже напружено, ніби не знає, що їй далі з цим усім робити.

На передньому плані, спиною до камери, стоїть світловолосий широкоплечий чоловік в ідеально випрасованій сіро-блакитній сорочці. Його фігура потрапила в кадр ніби випадково, без акценту, як це часто буває на аматорських фото.

Примружую очі, уважніше роздивляючись кадр, після чого кутики моїх губ самі по собі повзуть угору.

— Це не Еван, — кажу, ледве стримуючись від сміху. — Не знаю, хто це. Але це точно не він.

— Так, я трошки не встигаю за твоїми метаморфозами... — коментує Олівія.

— По-перше, вона з’явилася якось аж надто вчасно, що вже навіює підозри, — прикладаю палець до підборіддя.

— Не те, щоб я прикопувалася, — перериває подруга. — Але тоді, на курорті, вона ж теж з’явилася надто вчасно, чи не так?

— Ну, так, — розтягую губи в тонку лінію. — Дякую, подруго.

— Добре-добре, вибач, — тепер вже і Олівія сміється. — Давай далі, що там, по-друге?

— По-друге, цей тип якийсь аж надто великий, — продовжую тоном детектива. — Еван хоч і підкачаний, але не надміру. І по-третє, в цього немає тату на шиї.

— Вау! — Ліві захоплено плескає в долоні. — Невже стара добра Агата повернулася?

— Ха-ха, — видаю не надто уїдливо й відхиляю запит на додавання в друзі.

Та це не зупиняє Вікторію. І вже за кілька секунд на екрані вискакує сповіщення про нове повідомлення.

Сподіваюся, ти зрозуміла, що до чого, красуне.

Кривлюся, ніби цитрину надкусила, після чого кілька секунд роздумую, чи треба взагалі їй щось відповідати. Хоча, чому б і ні?

Зрозуміла, що ти вивчила фотомонтаж. Вітаю!

Олівія пирскає від сміху.

До речі, знаю одного хлопця, який теж полюбляє щось таке. Можу познайомити. Тільки він зараз сидить.

На екрані вмить з’являється фраза: «Користувач додав вас у чорний список».

— Що? І це все? — кажу вголос.

— Тобі що, мало? — Олівія закриває рот рукою, бо ця фраза вийшла аж надто голосною.

— Мені сподобалося, — кажу єхидно, після чого відкладаю телефон убік. — Але тепер я ще більше впевнилася в тому, що вчинила тоді нерозумна. Навіть не знаю, чи заслуговую на когось такого, як Еван.

— Я зараз трісну тебе просто цією формочкою, — подруга стріляє в мене сердитим поглядом. — Я вимагаю сцену поцілунку!

— Гадаю, що не тільки ти, — сідаю за стіл і обхоплюю голову руками. — Мені дійсно треба все це добряче обдумати.

— Ти ж не втечеш, — Олівія сідає навпроти й уважно дивиться мені в очі.

— Куди я втечу з двома дітьми? — запитую, усміхаючись.

— Я за тобою стежитиму, — дівчина звужує очі, даючи до зрозуміння, що вона не жартує. — Які плани на завтра?

— Запрошу Евана на зустріч і розповім йому про геніальну спробу Вікторії мене провести, — кажу просто.

— І все? — Олівія змовницьки грає бровами.

— Чогось би хорошого в Ніка навчилася, — зітхаю й ледве стримуюся від усмішки. — Мене трохи ображає те, що ви двоє граєте на боці Евана.

— Ми граємо на твоєму боці, — підморгує Ліві. — І ти це розумієш. Ну добре, вже пізно. Не буду тебе мучати. Тримай мене в курсі. Добраніч.

— Добраніч, — кладу голову на стіл й заплющую очі.

— Сподіваюся, ти не збираєшся спати тут? — жартівливо запитує подруга.

— Звісно, що ні, — ліниво підводжуся з місця та йду її провести.

Подумаю про все завтра, а зараз — спати. Головне, щоб Вікторія зараз не зробила підставну сторінку ще й для мене.

Беру телефон до рук і відкриваю чат із Еваном. Пишу коротко:

Спиш?

Відповідь не змушує довго на себе чекати.

Щось сталося?