53.

Агата.

Зиркаю на годинник. Вже час додому. Амі й Міккі, напевно, вже зачекалися. Та й не можу я постійно залишати їх, то з нянею, то з Олівією. І що я за мати така?!

Переводжу погляд на Евана, на його обличчі — цілковита замисленість. Таке враження, що чоловік подумки проводить якісь складні розрахунки.

А може він здогадався про дітей, тільки робить вигляд, що ні? Навряд чи двоє чарівних малят — це те, на що він очікує. Не кожен зрадіє такому сюрпризу.

— Еване, — кажу тихенько, повертаючи його до реальності. — Дякую за чудовий вечір. Мені вже час.

— Так швидко? — чоловік і собі дивиться на годинник.

— Так, на мене чекають малюки, — видаю обережно. — Вони не можуть без мене заснути.

— Я тебе підвезу, — Еван жваво підводиться з місця. — Можна?

— Так, — не стримуюся від легкої усмішки.

Він такий милий, коли хвилюється...

Виходимо на вулицю. Чоловік галантно відчиняє для мене передні пасажирські дверцята. Їдемо в тиші. По очах бачу, що Еван дуже хоче про щось запитати, але мовчить. Та й я боюся порушити наше крихке перемир’я.

Якщо його можна так назвати. Ми ж не сварилися.

Врешті автівка зупиняється біля мого під’їзду.

— Почекай секунду, — коханий м’яко торкається моєї руки, після чого вибирається з салону, обходить автівку та допомагає мені.

Встаю на асфальт, і наші тіла вмить опиняються небезпечно близько одне до одного. Еван дивиться на мене, не зводячи очей. А я відчуваю, як потроху паморочиться в голові.

Облизую губи, ледве контролюючи дихання. Не хочу показувати йому, як сильно воно в мене збилося. Кадик на шиї чоловіка смикається, а я не стримуюся й важко видихаю повітря.

Еван легко торкається моєї щоки пальцями, ніжно проводить по шкірі, вимальовуючи візерунки. А я стою, не в силах поворухнутися. Не можу навіть очей відвести. Почуваюся кроликом на обіді в удава. Дуже привабливого удава.

— Еване, давай не будемо спішити знову, — кажу розгублено й вмить лякаюся тому, як сильно захрип мій голос.

В очах чоловіка вмить проскакують хижі вогники. Еванові точно подобається той ефект, котрий він на мене справляє.

— Це буде важко, — шепоче він своїм оксамитовим голосом, а я відчуваю, як слабнуть мої коліна. — Я не хочу тебе відпускати.

Якби він знав, як сильно я не хочу його відпускати...

— Знаєш, про що я думав впродовж цих шести років? — запитує Еван, а я буквально таки розчиняюся в його темно-синіх очах.

— Про що? — запитую, приймаючи правила його гри.

— Про те, що не зможу від тебе відмовитися, — погляд чоловіка повільно опускається на мої губи. — Ніколи.

А я від тебе... Ця думка блискавкою проноситься в моїй голові.

— Гадаю, у нас ще буде час це обговорити, — кажу натомість. — Мені потрібен час, щоб звикнути.

— Я дам тобі стільки часу, скільки тобі буде потрібно, — Еван ніжно заправляє мені за вушко пасмо волосся, а я злегка відстороняюся.

— Дякую, — шепочу ледь чутно. — І добраніч.

З цими словами розвертаюся й швидким кроком прямую до під’їзду. Щоки горять. Ледве стримуюся, щоб не повернутися й не кинутися до нього в обійми.

— Агато, — кличе Еван. Зупиняюся, і розвертаюся. — Всі ці шість років я думав про те, як сильно хочу зустріти тебе знову. Просто хочу, щоб ти знала.

— Я теж, — не стримуюся від відповіді, після чого різко зриваюся з місця й зникаю за дверима під’їзду.

Бігом залітаю на свій поверх, нервово копирсаюся в сумочці в пошуках ключів. Аж раптом, двері відчиняються, й на порозі з’являється Олівія.

— Привіт, — шепочу.

— Вони не сплять, — тихо каже подруга. — Заходь.

Заходжу всередину, а Олівія зачиняє двері.

— А я так сподівалася, що буде поцілунок, — каже вона мрійливо. — Такий облом...

— Ти що, спостерігала за нами? — запитую сердито.

— Вибач, я просто дуже романтична людина, — сміється подруга. — То що, розкажеш мені, як все пройшло?

— Тільки малюків вкладу, — роззуваюся та йди мити руки.

Якось аж надто тихо в квартирі. Зазвичай малюки біжать мене зустрічати, якщо не сплять. Невже образилися?

Заходжу до дитячої. Амі та Міккі сидять на пухнастому килимі й слухають музику в дитячих навушниках. Побачивши мене, непосиди вмить зриваються з місця й біжать обійматися.

— Мама прийшла! — кричить синочок. — Ура!

— Ура! — повторює за ним донька.

Беру малят по черзі на руки й міцно обіймаю.

— Ти була на побаченні з дядьком Еваном? — запитує Майкл, а я сконфужено завмираю на місці.

— Міккі, любий, з чого ти це вирішив? — запитую, уважно дивлячись на сина.

— Ти пахнеш так, як він, — підказує донька.

А ви колись почувалися так само незручно?