51.

Агата.

Я дійсно сказала це вголос?

Еван легко усміхається, в його очах спалахують небезпечні вогники. А в мене просто якесь дежавю.

Таке враження, що й не було цих шести років очікування. А я дійсно чекала на нього.

— Якщо ти дозволиш, то так, — врешті каже Еван. — Я б дуже цього хотів.

Моє серце вмить робить сальто й розтікається в грудях гарячою калюжкою. Я б сказала, що знову лечу на максимальній швидкості в прірву, зовсім забувши про гальма.

— Вже не сумніваєшся, як кілька годин тому? — не втримуюся від шпильки.

Чоловік важко зітхає, в його очах з’являється смуток. А мені аж боляче стає...

— Ніколи не думав, що скажу щось подібне, — каже Еван, намагаючись зобразити хоча б якусь усмішку. — Але я приревнував. До того чоловіка на фото. Просто уявив тебе поруч із ним.

Ледве стримуюся від сміху. Якесь дивне, але приємне відчуття розливається в грудях теплою хвилею. Це вперше, що мене хтось ревнує.

— То ти ще не знаєш, хто то був, — кажу з виразною долею скептицизму.

— Я б хотів знати, але зараз це вже неважливо, — впевнено відповідає чоловік. — Ти сказала, що зробила це на емоціях, та я тобі вірю.

— Це був той самий нахабний рудоволосий тип, — вирішую, що досить з нас таємниць. — І... Еване, дякую.

При згадці нашого готельного «сусіда», на обличчі коханого проскакує роздратування.

— Я б відірвав йому руки, якби він тебе тоді образив, — цідить крізь зуби. — Він нічого тобі не зробив?

— Гадаю, що він це зрозумів, — сміюся й злегка торкаюся руки чоловіка. Той вмить накриває мою долоню своєю. — Він був страх який ввічливий. Але ти маєш рацію, не будемо про нього.

Автомобіль зрушує з місця, вже за кільканадцять хвилин опиняємося на місці. Один із моїх улюблених ресторанів.

Всередині обираємо затишну кабінку, подалі від сторонніх очей. Еван сідає навпроти мене й бере до рук мої долоні, ніжно погладжує шкіру.

А я не повинна була так швидко здаватися. Але не можу нічого з цим зробити. Мене капітально тягне до цього чоловіка. Опір так само неможливий, як і позбавлений сенсу.

Замовляємо страви й деякий час сидимо мовчки, певно, милуємося одне одним. Їжу приносять напрочуд швидко. Не пам’ятаю, щоб тут колись так було.

— Я хочу одразу дещо сказати, — Еван відчутно напружується, а я відкладаю виделку вбік. — Я зробив не надто розумну річ — і зателефонував Вікторії. Хотів знати, що вона тоді тобі сказала. Боюся, що вона мене шукатиме.

— Ну, розповідь про вагітну наречену вже не проканає, — на моєму обличчі з’являється вимушена усмішка. — Вдруге я на це вже не поведуся. До речі, мені просто цікаво. Шість років минуло. Невже вона й досі тебе переслідує?

— Ну, я не бачив її цілих чотири роки з цих шести, — Еван робить ковток кави й примружується від задоволення.

Так, ми одразу замовили каву. Куди ж уже без неї?

— Батьки відправляли її за кордон на навчання, — продовжує чоловік. — Але її вірна подружка весь час крутилася десь поблизу. Чесно кажучи, я дуже сподівався, що Вікторія знайде собі когось там. Але ні, якщо їй щось западе в голову, то опиратися даремно. Ти знаєш, її сестра, Наталі, навіть пробувала мені співчувати. Тільки от вийшло в неї якось аж надто зловтішно.

— Цікава у них сімейка, — не втримуюся від їдкого коментаря.

Не знаю, як він це витримав. Я б вже їх усіх повбивала.

— Й не кажи, — чоловік видає гіркий смішок.

— Так, а що батько? — все ж таки цікавість — сильна штука.

— Та, а що батько, — Еван зводить плечима. — Він як дізнався, що Вікторія поїхала на навчання, то ще сильніше загорівся ідеєю нашого весілля. Для нього це показник неабиякого багатства. А де її батьки дійсно взяли на це гроші, я не знаю, й знати не хочу. На жаль, мій тато більше хоче бачити мене одруженим, ніж щасливим.

— А твоя мати? — запитую, перш ніж подумати. — Вибач, це, напевно, не надто тактовне питання.

— Та ні, все нормально, — спішить мене завірити Еван. — Вони розведені з батьком. Мати пішла від нього, коли мені було п’ять років. Вона не хотіла народжувати ще раз, а тато горів ідеєю мати трьох синів. Він увесь час докоряв мамі щодо цього, от вона й не витримала.

— Ви спілкуєтеся? — злегка торкаюся руки чоловіка.

— Так, у нас дуже теплі стосунки, — усміхається він. — Мама не змогла оформити опіку наді мною через суд, виграв батько. Та вона весь час була поруч. А він так і не одружився — досі її кохає. Добре, давай не будемо про це. Краще поговоримо про нас.

Нас... Таке коротке слово, а стільки тепла. А я щось зовсім у романтику вдарилася.

— Я хотіла б, щоб ми познайомилися з самого початку, — кажу й сором’язливо опускаю очі.

Почуваюся, як на першому побаченні.

— Чудова ідея, — Еван ніжно погладжує мою долоню. — Мене звати Еван, я працюю в поліції — центр протидії фінансовим злочинам. Мені тридцять вісім, і я неодружений.

Не стримуюся від сміху. Чоловік окидає мене здивованим поглядом.