50.

Еван.

Весь день не можу знайти собі місця. Розмова не була легкою. Те саме зображення — Агата в кабріолеті з якимось чоловіком, дуже живо й невчасно з’явилося перед очима, саме тоді, коли ми намагалися порозумітися. Тож я не впорався з емоціями та бовкнув зайвого... А Агата ледве стримувала сльози.

Треба було попросити Ніка добряче мені врізати.

І все ж таки, вона все одно дала мені шанс. І я більше не можу його втратити.

Стягую тугу краватку й розстібую ґудзики, після чого йду в душ. Можливо, хоча б це приведе мене до тями. Мій світ уже двічі перевернувся за ці роки. І як я одразу не зрозумів, що Вікторія не могла показати мені те фото випадково.

Взагалі, Вікторія та випадковість — це дві несумісні речі.

Дарма я взагалі їй дзвонив. Тільки розворушив осине гніздо, а результату — нуль. Все й так було зрозуміло. Головне, щоб Вікторія не зацікавилася й не взялася мене шукати тепер.

Повертаюся до спальні й відчиняю дверцята шафи. Задумливо перебираю речі, шукаючи свою улюблену футболку.

Ні, це не можна так залишати.

Плескаю себе по кишенях домашніх штанів, після чого згадую, що телефон лишився на ліжку. Швидко відшукую пристрій і телефоную колезі.

— Слухаю, — лунає з динаміку після кількох гудків.

— Привіт, Дереку, — кажу, повертаючись до шафи. — Вибач, що дзвоню у вихідний. Маю до тебе прохання.

— Еване, ти ж знаєш, що ти можеш дзвонити до мене у будь-який час, — щиро відповідає колега. Одного разу я допоміг йому з однією надокучливою проблемою, а Дерек вміє бути вдячним. — Кажи, що там у тебе?

— Якщо Вікторія мене шукатиме, будь ласка, не кажи, куди мене скерували, окей? — запитую з надією.

— Уфф, — сконфужено видає колега. — Взагалі-то, ти трохи запізнився, Еване. Вона вже була у відділку вчора ввечері. Але я не знаю, чи їй хтось сказав. Я відморозився, типу в мене справи. Але щодо інших хлопців не можу стверджувати.

Повільно вдихаю повітря, міцно стиснувши зуби. Мозок блискавично вимальовує кілька катастрофічних сценаріїв за участі Вікторії. Шкода, що це ще недостатня причина, щоб суд заборонив їй наближатися до мене...

— Еване, ти тут? — стурбовано запитує чоловік.

— Угу, тут, — кажу, ледве стримуючи злість. — Дякую, що попередив.

— Вибач, я хотів тобі одразу написати, — починає виправдовуватися колега. — Але якось вилетіло з голови.

— Все нормально, ти не повинен був, — мій голос лунає тихіше, ніж зазвичай. — Дай знати, якщо вона знову з’явиться.

Завершую розмову й відкладаю телефон. Швидко перевдягаюся в футболку й джинси, після чого зиркаю на годинник. П’ята тридцять. Це ж уже вечір, правда?

Обережно виходжу на вулицю й роздивляюся навколо. На щастя, нікого схожого на Вікторію немає. Видихаю й відкриваю на телефоні мапу, шукаю підходящий квітковий магазин.

Обираю той, що знаходиться за кілька кварталів від будинку Агати. Зупиняюся на трояндах, і привітна дівчина досить вправно запаковує квіти в оздобну фолію. Розплачуюся й виходжу на вулицю, погляд сам чіпляється за світловолосу фігуру, що стоїть неподалік.

— Ти що тут забула? — гнівно пирхаю, показуючи, що помітив її.

— А це що, твоє місто? — Діана складає руки на грудях, просвердлюючи мене сповненим ненависті поглядом.

— Сумніваюся, що тебе може з ним щось зв’язувати, — кажу скептично, після чого врешті зрушую з місця. — Тільки спробуй їй сказати, що я тут.

— Вона й без мене дізнається, — сердито мовить жінка. — На жаль.

— Тоді зупини її, — проходжу повз і сідаю до автівки.

Виїжджаю на дорогу й простежую поглядом подальші дії Діани. На щастя, та залишається стояти на місці.

Не розумів її, ні тоді, ні зараз.

Під’їжджаю до будинку Агати й тільки зараз розумію, що не знаю, в якій квартирі вона живе. І номеру телефону теж не маю. Отже, лишається один старий добрий метод.

Натискаю на клаксон, після чого напружено вдивляюся в темні вікна. Будинок невеликий, і всі вони відкриті на провітрювання. А Агата, сподіваюся, має на мене чекати.

За кілька секунд на телефон приходить смс-ка з невідомого номера.

Я тебе бачу. Скоро вийду.

На моєму обличчі вмить розповзається дивна усмішка. Не втримуюся від цікавості й друкую:

Звідки в тебе мій номер?

Відповідь не змушує довго на себе чекати.

У Ніка взяла.

Сконфужено дивлюся в екран.

А у нього звідки?

А дійсно, де він вже взяв мій номер?

Й гадки не маю. Чекай.

Довго чекати не доводиться, вже за п’ятнадцять хвилин з під’їзду виходить Агата. Завмираю, не в силах стримати емоції. Вона має просто приголомшливий вигляд: картатий комбінезон з відкритими плечима м’яко облягає її фігуру, і я ловлю себе на думці, що не можу відвести погляду. Пояс на талії ніби навмисне підкреслює кожен вигин, а короткі шорти відкривають ноги рівно настільки, щоб перехоплювало подих. Чорно-біла клітинка виглядає на жінці зовсім не буденно — навпаки, робить образ до болю рідним і водночас звабливим. У цьому вбранні є щось беззахисне й неймовірно привабливе, і я розумію: закохуюся сильніше, навіть не намагаючись цьому опиратися. Блискавично вибираюся з салону й беру до рук квіти.