49.

Агата.

Спускаюся на підземну парковку й прямую до своєї автівки. Рідко сідаю за кермо. Дводверний спорткар, подарований батьками на завершення університету, аж ніяк не підходить для мами близнюків. Ще кілька років тому я їздила стареньким седаном батька, але не так давно він зламався. А в мене постійно немає часу, щоб зайнятися цим питанням. Тож зловживаю дружньою допомогою Олівії та Ніка.

У будівельному магазині сьогодні аншлаг. Ледве знаходжу вільне місце для своєї автівки. Паркуюся й беру талончик. Раптом мені вдасться купити все, що треба й не витратити на це купу часу.

Проходжу повз довжелезні яскраві полиці й одразу розумію причину ажіотажу. Знижки до сімдесяти відсотків. Подумки відмічаю, що приїхала я таки вчасно.

Цікаво, який колір подобається Евану? Задумливо проводжу пальцями по текстурованих шпалерах. Може синій? Судячи з його гардероба.

І все ж таки, я повинна йому відмовити. Так буде краще. Для мене й для дітей. Бо інакше, що я їм скажу, якщо Еван знову зникне з мого життя? Я-то переживу якось. А от малята... Я не можу допустити, щоб він зробив боляче ще й їм.

У голові враз спливають слова Олівії про те, що я не залишила йому вибору, не повідомивши про вагітність...

Це все занадто складно.

Із роздумів мене вириває телефонний дзвінок. Мама.

— Слухаю, — переключаю звук на гарнітуру.

— Привіт, люба, — голос жінки звучить із особливим теплом. — Не зайнята?

— Зараз у магазині, купую дещо для дому, — відповідаю. — Давай я зараз швиденько все куплю й наберу тебе, як вийду на вулицю, добре?

— Добре, — каже мама. — В тебе голос стривожений. Все нормально?

— І так, і ні, — вирішую не приховувати. — Я перетелефоную.

Скидаю виклик, після чого жваво зрушую з місця. Швидко складаю до візка тільки найнеобхідніше зі списку й прямую до каси. Покупців так багато, що біля деяких рядів не проштовхнутися. Можливо, замовлю дещо онлайн, якщо в них і там знижки.

На щастя, на касах самообслуговування черги немає. Більшість відвідувачів надають перевагу звичайним. Швидко пробиваю та оплачую покупки, після чого прямую до автівки.

Ставлю пакети на пасажирське сидіння поруч, після чого обходжу автівку й займаю місце водія. Виїжджаю з паркінгу, щоб не займати місце, й уважно роздивляюся навколо, шукаючи якусь кафешку.

О, оця підходить! Тут і місця є.

Вже за кілька хвилин штовхаю двері з написом «Комплексні обіди за привабливими цінами» й одразу ж опиняюся всередині невеличкого приміщення в світло-коричневих тонах.

Відвідувачів тут мало, тож сміливо обираю найзатишніше місце й зручно вмощуюся в м’якенькому кріслі.

— Добрий день, — вітається офіціантка й кладе переді мною меню. — Раджу спробувати наші комплексні обіди. Найчастіше в нас замовляють «Морський подарунок».

— Дякую, — злегка усміхаюся й зиркаю в меню. — Мені, будь ласка, оцей — з котлетою й макаронами.

Тикаю пальцем в першу позицію.

— Добре, — відповідає весело. — А пити, що будете: сік чи компот?

— Яблучний сік, будь ласка, — недовго роздумую. — Це все, дякую.

Дівчина забирає меню й уходить. А я нарешті набираю номер мами.

— Слухаю, — жінка відповідає майже миттєво.

— Ти просто чекала на мій дзвінок? — запитую здивовано.

— Музику слухала, — чесно зізнається мама. — Ну, і на дзвінок теж чекала. Що сталося, доню?

— Еван стався, — випалюю, доки не передумала.

На іншому кінці дроту вмить западає секундна тиша.

— Той самий? — обережно запитує мама.

— Так, — важко видихаю. — Той самий. Його відправили у відрядження до нашого міста. І він тепер працює у моєму відділку. А ще, шість років тому ми явно не зрозуміли одне одного.

Коротко переказую мамі все, що почула від коханого. Та слухає мовчки, не перебиває. За що я безмежно вдячна.

— Виходить, що не було жодної зради, — слова відлунюють майже фізичним болем у грудях. — А я не знаю, що мені тепер робити.

— А що би ти хотіла зробити, доню? — запитує жінка.

— Хотіла б кинутися йому на шию й більше ніколи не відпускати, — відповідаю чесно. — Але в мене тепер зовсім інша відповідальність, тож я не можу покладатися на власні хотілки.

— Він знає про дітей? — в інтонації мами з’являється значно більше серйозності.

— Він не знає, що вони його, — заплющую очі й стискаю губи. — Я не знаю, як він вчинить, якщо дізнається. Не хочу так ризикувати, боюся їх втратити.

— Доню, — лагідно каже жінка. — Чому ти одразу думаєш тільки про поганий сценарій? Ти дійсно вважаєш, що Еван на таке здатний? Він така людина?

— В тому й справа, що не знаю, — гучно видихаю повітря. — Я його абсолютно не знаю.

— Але це ж і його діти, — наполягає мама. — Він має право знати. А ми з татом не дамо йому їх забрати, навіть якщо спробує. Агато, доню, слухай своє серце. Не роби поспішних рішень.