48.

Агата.

В голові злегка паморочиться. Шок потроху відступає, та через це стає ще більш боляче.

— Я можу надати тобі докази для кожного слова, — відчайдушно каже Еван.

— Вибач... — тихо шепочу. — Я не повинна була їй вірити.

Роблю коротку паузу, до болю стискаючи пальці.

— Я й досі не розумію, як взагалі можна було сплутати двох людей? — уважно вдивляюся в очі чоловіка, але там немає жодного натяку на брехню. — Вони ж не могли бути повністю ідентичними!

— Вони й не були, — беземоційним тоном відповідає Еван. — Тільки от я й припустити не міг, що така ситуація може бути насправді. Та й у тебе теж була своя причина повірити Вікторії, правда?

— Це мене не виправдовує, — всередині все аж горить. — В мене був важкий розрив із колишнім. Я поїхала тоді на море, щоб відволіктися. Взагалі не планувала ні з ким знайомитися після того, що він зробив.

— І, звісно, автоматично прийняла гру Вікторії за чисту монету, — підсумовує чоловік. — Але ми могли би просто поговорити?

— Просто поговорити? — хвиля обурення підкочує просто до горла. — А чому ти тоді нічого мені не розповів про свою проблемну псевдонаречену? Тільки якісь обривки натяків. Що я мала собі думати?

— Визнаю, що вчинив неправильно, не повинен був цього приховувати, — Еван важко зітхає. — Але я сподівався вирішити з нею питання раз і назавжди, не втягуючи тебе.

— Але якщо ти хотів, щоб ми були разом, то це нормально — ділитися проблемами з коханою людиною! — випалюю, не встигнувши подумати.

— Я не був до цього готовий... — тихо каже Еван.

— Угу, саме тому залишив мене на поталу Вікторії, — сердито складаю руки на грудях.

— Агато, я не хотів цього, — чоловік торкається пальцями чола. — Я не очікував, що вона приїде туди. Вікторія не мала знати, де я.

— Її подруга знала, — кажу різко. — Окей, добре, тепер ми обидва знаємо, що сталося. І що далі?

Думками повертаюся до дітей. Розумію, що не готова зараз говорити про них. Завмираю, дивлячись на Евана з надією.

— Я не знаю, — тихо мовить він, змушуючи моє серце болісно стиснутися. — Мені треба все це обдумати.

Ці слова б’ють під дих сильніше, ніж будь-яке звинувачення. «Я не знаю» — найчесніша відповідь, але водночас і найболючіша.

— Зрозуміло, — кажу після короткої паузи й відвертаюся до лобового скла. — Тоді не будемо тиснути одне на одного.

Між нами повисає гнітюча тиша. Відчуваю, як до очей потроху підступають сльози. Просто не можу більше нічого додати, інакше просто вибухну.

— Агато… — починає Еван і одразу замовкає.

Сильно стискаю зуби й відкидаю голову назад, намагаючись прогнати зрадницькі сльози.

— Ти маєш рацію, — кажу, ледве тримаючись. — Давай без цього. Нам обом потрібно подумати. Тобі — про Вікторію, про батька, про своє життя. Мені — про те, чи маю я право знову підпускати тебе так близько.

— Але... — тихо починає Еван.

— Продовжимо нашу розмову пізніше, — тягнуся до дверної ручки. — Давай зустрінемося ввечері?

— Ввечері? — в голосі чоловіка з’являється неабияке піднесення. — Сьогодні?

— Так, — кажу рішуче, доки не передумала. — На нейтральній території. Давай трохи охолонемо й переваримо почуте. Я не хочу, щоб ми знову наламали дров.

— Я приїду, — вмить підтверджує Еван. — Я заїду за тобою ввечері.

Легко киваю й вибираюся з салону. Стаю на асфальт, вдихаю на повні груди. Мій погляд одразу ж зачіпляється за Ніка, котрий стоїть під деревом і сьорбає каву з одноразового стаканчика. Зрушую з місця й прямую у бік колеги.

— Дякую, Ніку... — тихо шепочу, проходячи повз. — Не знаю, що б робила без вас двох.

— Дійшли до чогось? — запитує чоловік, у його очах світиться непідробна турбота.

— Поки що ні, — кажу чесно. — Мені потрібен час, це не так просто.

— Маєш рацію, — погоджується Нік. — Але я буду за вас уболівати. То що, до магазину?

— Мабуть, я сама, — злегка усміхаюся. — Дякую. Краще відвези Евана додому й простеж, щоб він сильно не засмучувався.

— Слухаюся, — чоловік жартівливо виструнчується. — Пиши, якщо що.

З цими словами він відходить від дерева й прямує до автівки.

А я прискорюю крок. Серце калатає так, ніби мені знову двадцять сім. Як у день нашого побачення. І я вже точно знаю, якою буде моя відповідь.

Та чи прийме він її?