46.

Агата.

— Щось ти сильно куняєш, — в очах Олівії світиться непідробна турбота.

— А? — позіхаю, викликаючи такий самий ефект у подруги. — Не знаю, втомилася страшенно. Стресу багато.

— Тоді краще відпочивай. А я піду, — відповідає дівчина. — Може хоч виспишся, доки твої непосиди тимчасово знешкоджені.

Остання фраза викликає в мене легкий приступ сміху. Олівія підводиться з-за стола й прямує до дверей.

— Все, — каже. — Більше не жартуватиму. А то розбуджу ще.

Подруга йде, а я прямую до вітальні. Лягаю на канапу лише на хвилиночку... Але не зчуваюся, як блискавично провалююся в сон.

Давно вже такого не було.

Прокидаюся з важкою головою. Розплющую очі, сама лише темрява. Тягнуся до настільної лампи й вмикаю приглушене світло. Зиркаю на цифровий годинник. Дев’ятнадцята тридцять. А мені здавалося, що я проспала цілу вічність.

Сідаю на канапі й роздивляюся навколо в пошуках телефону. Потім згадую, що залишила пристрій на кухні. Підводжуся й ліниво плетуся в напівтемряві. Телефон лежить на кухонному столі, індикатор виблискує сліпучим білим.

Цікаво, хто і що вже від мене хоче?

Вмикаю світло й миттєво примружую очі. Скроні вмить пронизує гострий біль. Ауч! Неприємненько. Беру мобільник до рук — нове повідомлення від Ніка.

Маленький спойлер. З твоїм Еваном не все так погано.

Ледве стримуюся від усмішки. Тільки він міг написати щось подібне. Швидко друкую відповідь.

Чого це він мій?

Кладу пристрій на стіл й сідаю на високий стілець. Відповідь не змушує на себе чекати.

Ти спиш? Чекатимеш на гостей?

Прикладаю руку до чола й злегка масую пальцями.

Не сьогодні. Я не в формі.

У відповідь отримую коротке:

Окей. Тоді до завтра.

Блокую екран й наливаю собі води. Вирішую не вечеряти, а просто одразу йти спати. Хоча після таких повідомлень це точно буде важко.

В сенсі, не все так погано? Що в них там вже відбулося? Хлопці побилися, й Нік не зміг виграти? Питань більше, ніж відповідей.

На превеликий подив засинаю, щойно моя голова торкається подушки. Ця Агата зламалася, несіть нову.

Прокидаюся рано вранці від того, що сонце світить просто в очі. Я була така втомлена, що забула опустити жалюзі. Проте змогла встати раніше у вихідний.

Ліниво підводжуся з ліжка. Після ранкових процедур зазираю до моїх непосид. Ті так солодко сплять, що я ледве стримую усмішку. Не буду їх будити.

Снідаю нашвидкоруч і телефоную до няні. Сьогодні мені треба купити дещо для дому, а мої сонечка не завжди витримують довготривалий похід по магазинах. Вже збираюся піти до Олівії, але згадую, що сьогодні подруга буде весь день на курсах з підвищення кваліфікації.

Що тоді мав на увазі Нік під «чекатимеш гостей»?

Телефоную подрузі, щоб впевнитися, що нічого не переплутала. Та підтверджує свою сьогоднішню відсутність. Сконфужено скидаю виклик. І вже буквально за п’ятнадцять хвилин телефонує Нік.

— Привіт, — каже з аж надто відчутним ентузіазмом. — Ти ще вдома?

— Привіт, вдома, — суплю брови, щось я взагалі нічого не розумію. — А що?

— Олівія казала, що ти збираєшся по магазинах, — просто каже колега. — Допомогти?

— Так, чудова ідея, — миттєво погоджуюся.

Нік, який добровільно підписується на шопінг — це щось із області фантастики. Над такими пропозиціями довго не думають.

Хоча якось аж надто підозріло.

— Хвилюєтеся, що я в такому стані оберу шпалери в депресивних тонах? — питаю хитро-хитро.

— Ага, — сміється чоловік. — А ще знову примудришся вилити на когось каву.

— Поки що цей трюк вдався тільки в Олівії, — усміхаюся у відповідь.

— І не кажи, — весело протягує Нік. — То що, ти вже готова?

— Чекаю на няню, — відповідаю коротко.

— Добре, а я буду за двадцять хвилин, — каже чоловік.

Невдовзі приходить няня. Перевдягаюся й виходжу на вулицю. Автівка Ніка стоїть неподалік від під’їзду. Побачивши мене, чоловік відчиняє передні пасажирські дверцята.

Сідаю до салону й одразу ж відчуваю запах підвоху. Які знайомі парфуми... Зиркаю в дзеркальце заднього виду — і серце солодко завмирає: просто за мною сидить Еван.

— Привіт, — каже він винувато.

Переводжу суворий погляд на Ніка. Той лише весело усміхається.

— Ну ви тут поговоріть трохи, — каже змовницьким тоном. — А я піду, заберу список покупок.

З цими словами чоловік відчиняє дверцята й уже збирається вибратися з салону, як знову розвертається до мене.

— Тільки жодних непристойностей в моїй автівці, — додає зі сміхом, після чого різко тікає.

Саме тому я й не люблю чоловічу солідарність...